10. Запрошення на вечірку

Я бачила, як Єва усміхнулась Святославу Вікторовичу і щось у нього запитала. Вона говорила тихо, тож мені не було нічого чути, а жаль. Шевченко щось їй відповів, ще й кивнув ствердно головою. Я бачила, як Єва пильно дивиться на нього і теж киває. Навіть руки складає так, як він. Цікаво, чи помітив він те мавпування? Може й ні, адже Єва була в кофточці з декольте, а бюст у неї був не скромного першого розміру, як у мене, а десь третього. Було на що подивитися…

Чомусь мені стало досадно. Невже це дійсно так просто — сказати чоловіку: “Тільки не закохуйся в мене” — і він тут же впаде до твоїх ніг, як перезрілий фрукт?

Пригадалося, як ми з дівчатами минулої весни дивилися трансляцію про життя лелек, і виявилося, що ті птахи, яких усі вважали прикладом вірності, насправді мінялися своїми партнерами як завгодно, аби лише залишитись у гнізді. Діна тоді сказала, що якщо навіть лелеки зраджують, то що тоді про людей казати. А я заперечила, що в тварин усім керує інстинкт розмноження, а в людей усе складніше… Та зараз, дивлячись, як Шевченко мило розмовляє з Євою, я засумнівалася в тому, наскільки це дійсно так. То те, що він мені написав записку, нічого не значить?

Я відвернулася від дверей, підійшла до вікна, знайшла в сумці ту записку і подерла на дрібні шматочки. Потім відчинила вікно, простягнула руку і розтисла пальці. Дрібненькі шматочки паперу, як білі сніжинки, покружляли перед вікном, а потім вітер підхопив їх і поніс невідомо куди. 

Саме цієї миті двері рипнули, і з аудиторії вийшла усміхнена Єва. Вона взяла мене під руку і зашепотіла на вухо:

 — Він такий сексі… Я не можу…

 — Що, чіплявся до тебе? — в мене чомусь все похололо всередині, коли я припустила, що Святослав Вікторович не просто фліртував з Євунею, а ще й торкався її. 

 — Ні, нічого такого! Але пообіцяв піти зі мною в п’ятницю на вечір танців. Ти будеш?

 — Що? — я своїм вухам не повірила.  — А йому хіба можна? Він викладач…

 — А він чергувати буде, там же в них графік є… Щоб майно не попсували…

Я вражено мовчала. От так Єва!

 — Не виключено, що він одружений, — зрештою згадала я про аргументи Назара. — Ти що, вже забула про Кирила? Знову на ті самі граблі?

 — Ну ти й зануда, Ілоно, — насупилась Єва.  — Чи може, сама на нього око поклала? І хочеш мене відвадити?

 — Я? На нього? — я голосно розсміялася. — Таке скажеш! 

 — Ну, так, у тебе ж Назар є. Правда такими темпами розвитку стосунків перший ваш поцілунок відбудеться після виходу на пенсію…

 — Назар хороший, — заступилась за друга я. — Просто він поважає мої особисті кордони. 

 — Чекає твого першого кроку? — підморгнула мені подруга. — А це не він іде, поглянь! Точно він, ще й з якоюсь білявкою! 

І дійсно до нас наближався Назар, який ішов разом з симпатичною фігуристою блондинкою і щось їй розповідав, а вона уважно слухала.

 — Давай, запроси його на вечір, — легенько підштовхнула мене Єва. — Не дай тій фіфі себе випередити! 

Я зашикала на неї, але ті двоє напевно почули Євину останню фразу. 

 — Бувай, Ксюшо, — сказав Назар своїй супутниці і підійшов до нас. — Привіт, дівчата, як справи?

 — Чудово, — відповіла Єва,не давши мені і слова сказати. — Тут Ілона хоче з тобою поговорити. Я піду, не буду вам заважати. Чао! 

Вона тут же повернулася і пішла слідом за розчарованою Ксюшею. 

 — Ілоно, чудово виглядаєш, — усміхнувся Назар. — А що ти хотіла мені сказати?

 — Я? — я хотіла сказати, що то все Єва щось вигадала, але цієї миті двері аудиторії відчинилися, з неї вийшов Святослав Вікторович, дістав з кишені ключ і повернув його в замку, а тоді наші очі зустрілися. 

Моє серце закалатало в грудях у шаленому ритмі. 

 — Назаре, ти підеш у п’ятницю на вечір у зоні відпочинку? — випалила я. 

 — Авжеж, а ти там будеш?

Шевченко якусь мить поспостерігав за нами, потім заховав ключа і рушив повз нас  по коридору.

 — Добрий день, — пробурмотіла я. 

 — Добрий день, Ілоно. Не забудьте, про що ми з вами домовлялися, — сказав Шевченко нейтральним тоном і пішов собі далі.

 — А хто цей мужик? — пошепки спитав мене Назар. Він навчався на історичному, викладачі наші частково читали в них лекції, але не всі, а Шевченко ще й тільки но прийшов до універу.  — І про що це ви з ним домовлялися?

Його бурштинового кольору очі дивилися на мене трохи розгублено.

 — Керівник мого диплому, — пояснила я. — Домовлялися, що я до кінця тижня підготую список літератури…

 — А, зрозуміло, — на обличчі Назара відбилося полегшення. — Тоді в п’ятницю йдемо гуляти?

 — Так, — кивнула я. І  несподівано для самої себе випалила. — Тільки не закохуйся в мене…