8. Роздуми перед сном

Коли я увійшла до кімнати, друзі поглянули на мене з подивом. 

 — А де Назар? — запитала Міра. — Ви що, посварилися?

 — Та наче ні, — я знизала плечима. — Він сказав, що у нього якісь важливі справи, попрощався і пішов. 

 — Хм, наче не говорив він перед тим, як іти сюди, що має якісь термінові справи, — почухав потилицю Богдан. 

 — Ну спитай у нього, я то тут при чому? — відповіла я дещо різко. Поведінка Назара здивувала й мене, але мені здавалося, що друзі звинувачують мене. 

 — Добре, не сваріться, давайте пити чай, — сказала миролюбива Діна, беручи в мене з рук чайник. — Давайте сюди чашки, а ти, Ілонко, візьми в мене в тумбочці печиво…

Я поклала на тарілку печиво і сіла за стіл. Але вже скоро хлопці почали збиратися додому.

 — Не сумуй, Ілонко, — сказав Богдан. — Я з ним поговорю і вправлю йому мізки. 

Невже я виглядала сумною? Скоріше, спантеличеною. Сьогодні був важкий день, насичений подіями, а ще незвичайною поведінкою чоловіків. Їх не можна було зрозуміти логікою. Таки справді, чоловіки з Марсу, жінки з Венери… Де б ще перекладач знайти, щоб зрозуміти, що означає те чи інше слово або вчинок на “їхній” мові…

***

Увечері, коли ми з дівчатами повкладалися в ліжка, сон щось не йшов і ми, як це часто бувало, почали розмовляти про всяку всячину. В кімнаті було темно, лише відблиски фар автівок, що проїздили вулицею, час від часу кидали на вікна смуги світла, які, втім, тут же зникали. і тоді темрява здавалася ще більш глибокою. 

 — Ілонко, про що ви з Назаром говорили на кухні? — запитала Міра.  — Вас якось занадто довго не було…

 — Так, ні про що… — мені не хотілося переповідати всю історію зі Святославом Вікторовичем. 

 — Він тебе хоч поцілував? — не вгавала Міра. 

 — Ні, — відповіла я. — З якого дива він мав мене цілувати, ми ж не зустрічаємось…

 — То хай запропонує зустрічатися, — заявила Діна.  — Хіба це довго?

 — А ти мене запитала, чи я хочу з ним зустрічатися? — не витримала я. 

 — Я думала, він тобі подобається… — протягнула Діна. 

 — Подобається… Але я не впевнена, що взагалі хочу з кимось зустрічатися…

Дівчата ще трохи поговорили і заснули, а я лежала, дивилася у темне вікно і думала… Як це, коли ти закохана?  Якщо я радію, коли бачу Назара — це закоханість чи просто симпатія? А якщо, коли його немає поруч, я не сумую за ним — це відсутність кохання? Мабуть, мені має весь час його не вистачати… Але ніякого такого відчуття в мене не було. 

Потім в голову полізли думки про Шевченка і про те, одружений він чи ні. Я чомусь дуже чітко побачила його руки, що лежали на столі під час нашої розмови — сильні, великі долоні, з довгими, як у музиканта, пальцями. І очі в нього теж дуже гарні… Сірі, немов сталеві, я такий відтінок раніше лише в кіно бачила. Ще й вії довгі, як у дівчини… Про що я думаю? Про вії свого викладача… А про список літератури, який мені треба скласти, чомусь не думаю…

Вже поринаючи в сон, я явно відчула аромат чоловічих парфумів, якими користувався Шевченко — це було щось морське плюс хвойні ноти. І мені здалося, що я стою на березі моря, прямо на лінії прибою, переді мною заходить сонце, а назустріч мені йде Святослав Вікторович і усміхається…