6. Розмова на кухні

Хлопці прийшли не з порожніми руками — принесли величезний кавун і кілька пляшок слабоалкогольних напоїв. 

На столі вже парувала прямо у сковорідці, з якої кожен накладав собі на тарілку, рум’яна картопля, підсмажена з цибулею і домашньою ковбасою, від чого запаморочливий аромат випливав у відчинене вікно, і під ним зібралося кілька собак, яких підгодовували студенти. Собаки сиділи на клумбі і, задерши голови, дивилися на наше вікно. 

Діна докришила салат, хлюпнула туди трохи олії, посолила і перемішала. Я нарізала хліб, Міра відкрила банку шпротів. 

 — Ну, як пройшов перший день навчання? — запитав рудоволосий, високий, як тичка, Богдан. 

 — Нормально, — відповіла Діна.  — Як подумаю. що тепер аж до зими треба вчитися, настрій стає нижче плінтуса…

 — Нічого, якось воно буде, — зауважив Артем. — Ти подумай, що потім, коли закінчиш навчання, доведеться на роботу щодня ходити, дітей заводити… Богдан, певно, захоче одразу троє…

 — Нє, ну чого зразу про дітей, поплюй три рази через ліве плече, — сполошився Богдан. 

 — Так, не плювати у нас тут, я тільки що підлогу помила! — втрутилась Міра. 

Ми почали їсти, картопля зникала з тарілки з блискавичною швидкістю. Так само і салат. Я зробила собі бутерброд зі шпротами і замислено жувала. Апетиту чогось не було. 

 — Ілонко, а ти чому така сумна? — запитав Богдан. — Чи не закохалася в когось?

 — У неї синдром відмінниці, — сказала Міра. — Уяви, прийшла з пар і намірилася якийсь список літератури писати. Ледве відмовили. 

 — О, то в них схожа хвороба з Назаром, два чоботи пара, — засміявся Артем. — Тільки в того манія планування в гострій стадії. Планує все — навіть походи у вбиральню…

 — Та йди ти, — Назар почервонів. — Просто у мене РДУГ. Я в Тредсі прочитав. Там одна психологиня…

 — Все, Ілонко, ти його втратила, він втюрився в психологиню, — зареготав Богдан. 

 — Нічого подібного, я просто читав її блог і зрозумів, що я не просто неуважний, а нейровідмінний. Тепер я все планую, і мені стало набагато легше жити, — почав пояснювати Назар. 

Він був симпатичним — темне, ледь хвилясте волосся, світла шкіра, очі дуже красивого світло-коричневого відтінку. І чомусь дівчата й хлопці намагалися нас постійно звести в пару, хоча ми були просто друзями. 

 — Ось його блокнот, — продовжував потішатися над другом Богдан. Він вихопив із задньої кишені штанів Назара маленький записник і розгорнув його, а тоді почав зачитувати:  — Вісімнадцять нуль-нуль — вечеря у дівчат. Дев’ятнадцять нуль-нуль — поговорити з Ілоною і зізнатися їй у коханні. Двадцять один нуль-нуль — мити ноги і лягати спати…

 — Ти вгамуєшся чи ні? — Назар відібрав у нього записник і заховав назад у кишеню. 

 — Я піду зроблю чаю, — сказала я і встала з-за столу. У нас був електричний чайник, але він поламався, треба було купити новий. Та поки цього не сталося, щоб зігріти чаю, треба було брати з полиці великий металевий чайник із трохи погнутою кришкою і йти на загальну кухню. 

На щастя, там зараз нікого не було. Я увімкнула газ, набрала в чайник води і поставила його на плиту. А сама підійшла до вікна, що виходило на стадіон, і стала дивитися вниз. на зелені по-літньому липи, у які втім вже вплелися перші золотаві листочки. 

Раптом я почула позаду кроки і озирнулась. Побачила, що на кухню зайшов Назар. 

 — Можна скласти тобі компанію? — запитав він. 

 — Авжеж,  сідай, — я підсунула до нього другий стілець. 

 — Хотів поговорити подалі від тих клоунів, — він пересмикнув плечима. 

 — Про що? — я ледь усміхнулась. 

 — Запитати, чи за літо нічого в твоєму житті не змінилось, — рука Назара на підвіконні ніби випадково торкнулася моєї долоні і тут же трохи відсунулась. 

 — А що могло в мене змінитися? Хіба що  я вчора потрапила у найбезглуздішу ситуацію у своєму житті! Ну, окрім того випадку, коли в першому класі я посиділа один урок, а потім взяла свій ранець і пішла додому, а вчителька перехопила мене вже на шкільному подвір’ї. Я подумала, що раз дзвінок з першого уроку продзвенів. можна йти додому… Але та дитяча історія меркне перед тим, як я розмалювала помадою машину керівника моєї майбутньої дипломної…

 — Розмалювала? Навіщо? — здивувався Назар. 

 — Це треба почати з самого початку… Ну добре, розкажу…

Мені хотілося перед кимось виговоритись, якщо Євці я не могла вилити душу, то чому б не розповісти все Назару… Він завжди цікавився психологією, може й мені якийсь діагноз підбере і спосіб  виплутатися з халепи підкаже…