4. Розмова про читацькі вподобання

В педагогічних вишах є курси акторської майстерності. Адже вчитель має бути і трішечки актором, щоб уміти привернути увагу школярів та потім цю увагу втримати. Видно, Святослав Вікторович був відмінником із цього предмету. Бо, перш ніж заговорити, він витримав по-справжньому театральну паузу. А потім сказав:

 — Ви вже визначилися з темою дипломної роботи, Ілоно?

Я ще взагалі про це не думала. Перший день навчання. який диплом, тут себе б докупи зібрати після канікул! Але ж не могла я так відповісти, треба було показати себе старанною студенткою. Тому я трохи невпевнено промовила:

 — Ну, я думала взяти щось про літературу… Я люблю книги…

 — Чудово, і що ви зараз читаєте? — пожвавився він. — Може про ту книгу й напишете?

 — Я… е-е-е, — назви усіх книг, які я читала з університетської програми, немов назло випарувалися з моєї голови. Останнім я прочитала романтичне фентезі, яке побачила в Буктоці, і воно мені сподобалось, хоча й зовсім не було зразком “високої полиці”. Але на тему дипломної роботи воно не тягнуло. Надто багато там було відвертих сцен. — “Джен Ейр” читаю, — все ж одна книга згадалась, та й то тому, що її дуже любила моя мама. 

 — Гарний вибір, — схвально кивнув Шевченко. — Любите романтизм?

 — Ага, — сказала я. 

 — Я тут подумав, а що якщо вам узяти жанр любовного роману і проаналізувати його в розрізі епох, починаючи з античності і закінчуючи двадцять першим століттям? Ну, звісно, всі книги цього жанру ви брати не будете, бо це на цілу дисертацію потягне… А, наприклад, один твір з античної літератури, один зх середньовіччя, з класицизму, просвітництва, романтизм… якраз ви вже “Джен Ейр” можете починати аналізувати… реалізм, модернізм, романтику двадцять першого століття…

“Це провал”, — подумала я. Я ж планувала взяти якогось автора, написати про його життєвий і творчий шлях, проаналізувати його книги, і все. А тут… усі ці жанри… він знущається з мене за розмальовану машину чи що? 

 — Ну, можна, — тихо сказала я. — А може я просто на Шарлотті Бронте зупинюсь і все?

 — Це буде не так цікаво, — він похитав головою. — Та не нервуйте ви так,  це не буде дуже складно, ваше завдання — обрати книги, прочитати їх, а я допоможу структурувати вашу роботу. Тому перше ваше завдання на цей тиждень — обрати десять книг в жанрі любовного роману різних  епох, скласти їх список і продемонструвати мені. 

 — Добре, —  я зраділа, що відбулася досить легко. Візьму свої старі конспекти, оберу десять книг, про які є найбільше інформації, та й усе.  — Тепер я можу йти? 

 — Почекайте одну хвилинку, — він піднявся з місця і рушив до дверей. Не озираючись, коли вже взявся за ручку дверей, сказав: — Я зараз повернусь. 

І вийшов, залишивши мене саму. Я мимоволі поглянула на зошит, який лежав на краю столу і мені стало цікаво, я швидко розгорнула його і побачила рівні рядочки слів, написані каліграфічним почерком, це були, здається, вірші. Але я не встигла нічого прочитати, бо почула кроки в коридорі, і тут же поклала зошит на місце. 

Святослав Вікторович повернувся, тримаючи в руках якийсь чорний непрозорий пакет. Він підійшов до мене і простягнув його мені. Чомусь я подумала, що він уже приніс з бібліотеки книги, щоб я сідала їх читати. Але, зазирнувши досередини, побачила всього лиш свою сумочку. 

Мої щоки відразу спалахнули вогнем. 

 — Вибачте, — пробурмотіла я. — Вийшло непорозуміння…

 —  Я так і зрозумів, — серйозно відповів він. — Сподіваюсь, більше таких перформансів не трапиться. 

 Я притулила пакет до грудей і відчайдушно кивнула. 

 — Тоді до побачення, готуйте список книг, — сказав Шевченко, і почав складати свої папери, вже не дивлячись на мене. 

 — До побачення! — я відчула шалену радість через те, що не доведеться відновлювати паспорт і студентський. — Дякую!..

В коридорі, відійшовши трохи від аудиторії, з якої ще не вийшов Шевченко, я підійшла до вікна і зазирнула в сумку. Все було на місцях — документи, косметичка, сонцезахисні окуляри, гаманець… А ще книга, яку мені вчора дала почитати Єва, то був широко розрекламований дарк-роман, і тепер до мене дійшло, чому Святослав Вікторович так насмішливо усміхнувся, запитуючи, що я зараз читаю.

“От же ж халепа”, — пробурмотіла я, дістаючи книгу і механічно прогортуючи її, немов сподівалася, що всі ті надзвичайно відверті сцени з неї зникли. І раптом з-поміж сторінок випав складений удвоє папірець, і я впізнала на ньому той же почерк, що і в зошиті Святослава Вікторовича. 

“Не розслабляйтесь, Ілоно, — було написано на аркушику.  — Свої факапи доведеться відпрацьовувати…”