2. "Запізнюєтесь, леді!"

— Ілонко, ти роззява! — заявила мені Євуня, щойно ми вскочили в вагон метро просто за мить до того, як двері плавно зачинились.

— Сама ти роззява! — буркнула я у відповідь і вчепилась в поручень, ледь не штовхнувши якусь бабцю, що вже трималась за цей рятівний патик.

Бабця зміряла мене пронизливим, сповненим презирства поглядом, та вголос обурюватись не стала, певно, пожалівши двох переляканих дівчат з сумками, з яких стирчали конспекти і одна з яких, Єва, тримала в руках студентський квиток. Мій же безславно поїхав до власника сірої “Шкоди” разом із сумкою і документами в невідомому напрямку.

— Сама ти роззява! — відхекавшись після бігу, заявила я Єві. — Якби носила окуляри, то ми б не сіли в ту маршрутку, а так витратили купу часу і зараз запізнимось скрізь!

Єва закопилилла губи, хоч крити їй дійсно було нічим. Вона відмовлялась носити не лише окуляри, а й навіть контактні лінзи, хоча зір в неї був приблизно трішки кращий, ніж в крота. І через цей її зір, а ще тому, що вчора лягли спати вже сьогодні, ми й запізнювались в універ. В перший же день!

Вчора ми до пізньої ночі говорили про все на світі, в тому числі і про те, що всі чоловіки — козли. Вляглися ми лише о другій ночі. Відповідно, проспали усі будильники. А потім ще й сіли не в ту маршрутку, що їхала від її спального району до найближчої станції метро, втративши купу часу на те, аби повернутись назад. Чесно кажучи, я вже готова була махнути рукою на все і прогуляти цей день, та сьогодні в нас мав читати лекцію новий викладач, в якого я, згідно плану, мала би писати дипломну. Якийсь Святослав Вікторович Шевченко.

І тому, всі в милі, мов дві загнані конячки, ми з Євунею мчали в альма матер, аби мені не зрізали диплом ще з першого ж навчального дня останнього курсу.

Звісно, ми запізнились! В мен так завжди: коли починалась чорна смуга, то тягнулась вона так довго, наче я рухалася не впоперек, а вздовж неї. А вона почалася, ще вчорашнього вечора, коли я так по-дурному втратила усі документи і гроші, бо вирішила помститися кривднику подруги. Дурбецало!

Тож ми спізнились аж на півгодини. Порожніми лункими коридорами ми навшпиньки пробігли до аудиторії, намагаючись не лише не потрапити нікому на очі, а й поменше цокати підборами по протишвидкісній псевдомармуровій плитці, яка вкривала підлогу. Усі попередні чотири роки навчання я була впевнена, що в універу є якась домовленість з найближчою травматологією, тому що на цій плитці вже й ноги ламали, і навіть руки, а її все так ніхто й не замінив на щось не таке слизьке й небезпечне.

Під дверима аудиторії ми з Євою застигли, мов статуї, намагаючись прислухатись до звуків, які лунали з-за масивних дверей. От лише біда — жодного звуку не було чутно, як сильно ми не притискались вухами до щілини між стулками. Якби в цей момент двері відчинили, ми б лише струсом не відбулись…

— Може, там немає нікого? — прошепотіла мені Єва.

— Ага, не з нашим щастям, — буркнула я. — Ну, пішли?

Подруга зітхнула, усім видом демонструючи, як вона не хоче йти на пару. Але кивнула, підхопивши мене під лікоть.

— Скажемо, що ми впали на плитці і дуже довго шкандибали на пари, — прошепотіла вона. — Раптом, повірять?

— Тоді шкандибай переконливіше, — прошипіла я і тихенько прочинила двері.

Біля кафедри лектора нікого не було. Авдиторія була заповнена більше, ніж наполовину, але перед студентами не стояв ніякий лектор, тим більше — новий.

— Бігом! — підбадьорила я Єву і ми вдвох, стірмко і нечутно, прослизнули в аудиторію, аби чимшвидше впасти на два вільних місця подалі від краю і зробити вигляд, що ми тут з самого початку.

— Запізнюєтесь, леді! — пролунав просто перед нами спокійний стриманий голос, від якого я ледь не впустила сумку, яку видала мені зі своїх запасів подруга, бо ж моя була безнадійно втрачена.

Перед нами стояв він, той вчорашній чоловік, на машині якого я написала слово “Бабій”. Стояв і всміхався, заклавши пальцем сторінку книги, що тримав у руках. В легкому костюмі і сорочці з розстебнутим комірцем, охайно зачесаний і такий самовдоволений, що я в ту ж мить зрозуміла: він мене впізнав.

— Просимо вибачення, — Євка поряд розпливлась в чудовій і сонцесяйній посмішці. — Ми в коридорі мало не вбились, Ілона — це Ілона, до речі, — вона ногу підвернула, і не могла йти, тому довелось чекати, доки подіє знеболювальне…

— Бідолашна Ілона! — я виразно чула в його голосі зовсім не приховане знущання. — Бондар? Так?

Я лише мовчки кивнула, зітхнувши. Це його уточнення немов кричало, що вміст моєї сумочки він вивчив ретельно. Єва ж, не здогадуючись, у якій я халепі, закивала, мов фігурка на панелі приладів в авто, радіючи, що наша хитрість вдалась.

Шевченко жестом дозволив нам сісти і продовжив свій спуск униз сходами аудиторії, тихим спокійним голосом продовжуючи лекцію про словотворення, яку ми перебили. але я не вслухалась у його слова.

— Це кабзда! — гарячково зашепотіла я Єві на вухо, щойно ми впали на лави. — Це навіть не кабзда, це кабздець!

— Ілонка, ти ж філолог! — озвалась пошепки подруга. — Що за сленг?

— Ти не розумієш! — мій голос мало не свистів. — Цей Шевченко… Це я йому тачку розмалювала!

— Попандос! — видихнула Єва, навіть не намагаючись втримати щелепу на місці.

І я, чесно кажучи, була з нею згодна на всі сто відсотків…

Гортайте далі — там продовження :)