1. Моя фатальна помилка

Мені хотілося б провести останній день канікул на гучній вечірці,  разом з одногрупниками, але довелося сидіти в кафе зі своєю кращою подругою Євою і виконувати роль “жилетки” для її сліз. Не найкраща місія для мене, я ніколи не вміла підібрати потрібні слова, і зазвичай просто кивала та зітхала в унісон страждалиці, але Єві, схоже, і не були потрібні мої слова, головне для неї було самій вилити душу…

 — Ілонко, ніколи, чуєш, ніколи не заводь роман зі старшим чоловіком!

 — Та я ніби й не збиралася… — почала я, але Євуня мене зовсім не слухала, була, як то кажуть, на своїй хвилі. 

 — Вони вважають молодих дівчат лише іграшками на одну ніч, безмозкими дурепами… Можуть говорити гарні слова, але лише мріють, як спровадити свою родину на дачу і затягти тебе в ліжко!

 — Який жах! — я похитала головою. 

 — А я ж не знала, що він одружений, чесно, гадки не мала! Якби він мені про це сказав, то хіба я продовжувала б із ним листуватися, хіба надсилала б свої фотки? Хіба пішла б із ним на побачення? Хіба потім погодилась би поїхати до нього додому?  — апломб подруги все наростав, їй би в трагічні акторки податися, а не вчитися на філфаці…

 — Ну, ти не винна, ти ж не знала, — спробувала заспокоїти її я. — Вся провина на тому козлові, який прикидався неодруженим, в коханні тобі зізнавався…

 — А потім привіз додому, а там… знімки дружини і дитини на стіні… Така гарненька дівчинка, років трьох… Він, гад, навіть не заморочився тим, щоб ці  фотки десь прибрати… А навіщо? Я ж уже закохана і на все готова… Але тут йому й обломилось, я виказала йому все, що думаю про таких зрадників, як він, і пішла, гримнувши дверима перед його носом… Тільки тепер мені так погано на душі…— вона втерла сльози і спорожнила склянку мартіні, що стояла перед нею на столі. І тут же налила ще. 

 — Не побивайся так, Єво, ну чого ти… Це ж добре, що ти одразу розібралася, а уяви, якби він не додому тебе повіз, а в якийсь готель, і ти продовжувала б підтримувати з ним стосунки, не здогадуючись, що він має сім’ю… Тобі пощастило, що він виявився таким тупим!

 — Ага, а тепер він телефонує і мовчить у слухавку…Я йому кажу, щоб забув мій номер, але не допомагає… На що він сподівається тільки?  — Єва вихилила другу склянку, її щоки ледь почервоніли, очі заблищали. Вона втупилася у вікно за моєю спиною, потім перевела погляд на мене. — Слухай, Ілонко, здається, він за мною стежить…

 — Та ну… — не повірила я. 

 — Он, бачиш, сіра “Шкода” на стоянці біля кафе, це його машина! Він мене додому на ній возив, я її ні з якою не сплутаю! Тепер сюди за мною приїхав… Я боюся, раптом він маніяк… Зараз вийду, а він мене затягне в салон і повезе кудись…

 — Може, поліцію викликати? — стривожено запитала я. 

 — І що ми їй пред’явимо? У нас немає доказів, що він за мною стежить,  скаже, що приїхав відпочити, а мене знати не знає, і, авжеж, поліцейські йому повірять! У них солідарність чоловіча! 

 — Тоді давай вийдемо через чорний хід і втечемо, — запропонувала я. 

Єві ця ідея здалася слушною. Ми вийшли через чорний хід  у внутрішній дворик, а звідти, теж дворами, дісталися до Євиного будинку, уникнувши зустрічі з її одруженим прихильником. Мені треба було повертатися в гуртожиток, поки вахтерка не замкнула двері, вона завжди це робила об одинадцятій вечора, і тоді стукай не стукай — не впустить, хіба що хтось із студентів, що жили на першому поверсі, відчинить вікно і допоможе залізти досередини. Але я вже перейшла на п’ятий курс, мені було не солідно лазити у вікна. Тож я попрощалася з Євою, порадила їй забити на “жонатика” і скрізь його заблокувати, і пішла до гуртожитку. 

Щоб дістатися туди, мені було потрібно знову пройти повз те саме кафе, і я звернула увагу, що сіра “Шкода” досі стоїть на парковці. Певно, її власник не помітив, як ми втекли, може, тиняється десь всередині і очікує, поки Євка вийде…

Я підійшла до автівки і зазирнула всередину. Машина як машина, нічого незвичайного. На поличці біля заднього скла лежав біленький жіночий шарфик з блакитники квітами. Мабуть, дружині належав. 

“От козел!” — згадавши сльози подруги, я розлютилася не на жарт. Подумала, що от він приїде додому, його дружина захоче забрати шарфик, треба залишити їй послання. Щоб міцніше тримала в узді свого благовірного…

Я взяла свою сумочку, поставила на капот автівки і дістала звідти червону помаду. Вивела прямо на задньому склі великими літерами “БАБІЙ”. Помилувалася творінням своїх рук…

І раптом скрикнула, відчувши, як чиїсь сильні пальці стиснулися на моєму передпліччі…

***

Власник “Шкоди” підкрався нечутно. 

 — Ану витри негайно! — сказав він з обуренням. 

Я повернула голову і подумала, що він до біса симпатичний, недарма Єва так на нього запала. Атлетична фігура, правильні риси обличчя, коротко стрижене каштанове волосся… Сірі очі дивилися на мене з-під насуплених брів і їхній погляд  пронизував наскрізь, як рентген. На вигляд йому було років тридцять. 

 — Не соромно хуліганити? — він тицьнув великим пальцем лівої руки у напис на склі, продовжуючи правою утримувати мене. 

Але я в боргу не залишилась, не на ту напав! 

 — А тобі не соромно за молодими дівчатами тягатися, коли в самого дружина є? — відпарирувала я. 

Він, здається, розгубився раптовому відпору, навіть хватку ослабив, і я цим скористалася — різко смикнула свою руку і опинилася на свободі. Тут же повернулась і дременула геть. 

Та коли відбігла вже на достатню відстань, щоб бути переконаною — кавалер Єви мене не наздожене, я зрозуміла, в чому дала маху. Моя сумочка залишилася стояти на капоті автівки, яку я обмалювала. А в сумочці були документи, паспорт, студентський квиток, косметичка, гаманець… ну грошей там було не дуже багато… На щастя, телефон і ключі від кімнати лежали в кишені джинсової куртки. Але це мене не особливо втішило. 

Придурок вичислить мене за паспортом і студентським… От халепа… Я нахилила голову, змиряючись з необхідністю здатися в руки правосуддя і попросити вибачення. Змию той дурний напис, заберу свою сумку і піду…