Розділ четвертий

На кухні витав солодкий аромат кориці, карамелі та чогось підозріло підгорілого. Десь між запахами й пательнями лунав веселий наспів — щось мелодійне й явно про кохання, хоч слів я так і не розібрала.

Анджелус стояв біля плити, кружляючи з ложкою, мов диригент на прем’єрі. Райвена видно не було — певно, теж вирішив одягтись до сніданку. А розминулись ми певно в той момент, коли я знову не встояла і ще раз зайшла в затишну бібліотеку.

А от сам Анджелус… виглядав так, ніби не спав усю ніч, але не через кошмари — радше через приємні сни. А Анджелус взагалі-то спить?

— Ой, місіс Селесто, доброго ранку! — підскочив скелет із чаєм у руках і фартухом до п’ят.

— Доброго, — усміхнулася я, стримуючи сміх.

Фартух на ньому був просто розкішний — рожевий, з мереживом по краях і написом «Цей суп гарячий, як мої почуття».

Я не стрималась.

— Анджелус… ти взагалі знаєш, що в тебе на грудях написано?

— Авжеж! — гордо заявив він. — Це подарунок… особливий. І не дивіться так, у вас самої очі світяться так, що аж осліплюють! 

У той самий момент на кухню зайшов Райвен — бездоганний, як завжди. Темний костюм ідеально сидів на ньому, блиск лацканів ловив ранкове світло, а погляд — мій. Він ковзнув очима по сковорідці, з якої підіймався легкий димок, і примружився.

— Судячи з цих підгорілих ароматів… — неквапно мовив він із ледве помітною посмішкою, — наш сніданок сьогодні чекає на нас у столовій Академії?

Анджелус аж зчорнів — наскільки це взагалі можливо для скелета.

— Мій господарю! — вигукнув він, клацаючи ложкою об край каструлі. — Це не підгоріло! Це карамелізувалось! Усі великі кулінари знають — трошечки диму лише додає характеру! І взагалі, критика без дегустації — це моветон!

— Дякувати Вищим, мені не треба це брати до рота, щоб сказати, що воно згоріло! — відрізав Райвен з таким аристократичним презирством, що навіть я трохи поперхнулася сміхом.

Анджелус ледь не закипів, мов чайник.

— Ох! Так ось вона — зрада дому! — драматично вигукнув скелет, змахнувши ложкою у повітрі. — Я тут ночами не сплю, цукор на нитку плавлю, імбир мариную в місячному світлі — а мені що?! Образи і приниження!

— І дим. Не забудь дим, — невинно додала я, ледь стримуючи посмішку.

— Дим — це атмосфера! — Анджелус заклав кістляві руки за спину і знову випрямився, як найобразливіший із придворних кухарів. — Мадам, месьє, прошу — або дегустуйте, або йдіть туди, де готують без душі!

— А взагалі… — Райвен примружився, придивляючись до того, що лежало на тарілці. — Що це за… емоційно нестабільне тістечко?

Анджелус гордо випнув грудну клітку (тобто ребра):

— Це, між іншим, моя імпровізація, навіяна коханням! Симфонія смаку! Тріо з кориці, ванілі та… крапельки емоційної туги!

Райвен кинув на мене приречений погляд:

— Все. Мені точно хана. Я хоч і безсмертний, але шлунок-то маю не залізний! Селесто, готуй протиотруту.

Я тільки розсміялась.

Анджелус образливо пирхнув:

— Та ви просто заздрите! Якби це куштувала вона — то сказала б, що це божественне натхнення!

— Хто — вона? — хором запитали ми з Райвеном.

Настала тиша. Підозріло тиха тиша.

— Я… пішов подивитись, чи не згоріло какао, — кинув Анджелус і чкурнув до плити, а ми з Райвеном переглянулись і не змогли стримати сміх.

Райвен зітхнув, поглянув на мене з виразом приреченого героя і потягнувся до тарілки.

— Якщо я помру — знай, я кохав тебе, — драматично прошепотів він, перш ніж надкусити «емоційно нестабільне тістечко».

Я затамувала подих, Анджелус завмер у позі маестро перед симфонією.

Райвен повільно прожував… потім примружився.

— Ммм… — почав він, похиливши голову на бік, — дивно. Як поєднання спогадів про розлучення і першого поцілунку… одночасно. З нотками… деревного вугілля?

Анджелус розцвів:

— Ох Вищі, ви це відчули! Саме цього ефекту я й прагнув!

— Я би сказав — «пережив». Якщо не рахувати опіків душі, — Райвен повільно запив все водою, і знову подивився на мене. — Це що взагалі за дивний смак?!

Анджелус гордо відповів:

— Це моя фірмова страва від…сьогодні: карамелізоване тістечко з нотками… кукурудзи, карамелі, кориці і ще одного…цікавого інгредієнта.

— …Кукурудзи? — Райвен примружився. — Ти поклав у тістечко кукурудзу?

— Але не просту! Мариновану! Вона залишилася ще з учора, і пахне, ну… натхненням! І трохи гірчицею. Це додає гостроти стосункам!

— Ти що в їжу пхаєш усе, що під твої кістляві руки попадається?! — Райвен аж втратив свою аристократичну стриманість.

Анджелус гордо випрямився, здійняв дерев’яну ложку в повітря, наче жезл мага.

— Справжній митець не обмежується нудними рецептами! Він творить з того, що підказує йому фантазія… і холодильник!

— А твоя фантазія підказала тобі зʼєднати тістечко, мариновану кукурудзу й гірчицю?

Я прикрила рот рукою, щоб не вибухнути сміхом. В мене вже по щоках бігли сльози, від такої напруги.

— І ще дрібку кориці з ваніллю! Для контрасту!

— Контраст тут один — між здоровим глуздом і твоїм натхненням, — Райвен махнув рукою і рушив до кавоварки. — Якщо я переживу цей сніданок, я вимагатиму медаль за героїзм.

Анджелус ображено зітхнув, гордо скинув рушник із плеча, наче королівську мантію, й театрально відвернувся до плити.

— От і готуйте собі самі, якщо ваша вишукана печінка не витримує геніальних комбінацій! Я — художник смаку, а не повар у їдальні для розбещених демонів!

— Художник, кажеш? — Райвен сьорбнув кави, скривився й поставив чашку. — Тоді нам сюди ще критика мистецтв не вистачає. Бо це не сніданок, це постмодернізм зі знущанням над смаковими рецепторами.

— Це ж було від щирого серця! Якби воно в мене було б! — з гідністю заявив Анджелус.

Я вже ледве стримувалась, щоб не впасти від сміху прямо на підлогу.

Райвен перевів погляд на другий піднос, який стояв скромно збоку поруч з плитою — і його очі звузилися:

— Секундочку… А це що? — він нахилився ближче. — Це… нормально виглядає. Круасани?!