Розділ третій

Ніч огортала Академію м’якою тишею, ніби й вона хотіла трохи перепочити після всіх подій цього дня. Ми з Райвеном ішли алеєю, куди він нас переніс порталом, й мої черевики шурхотіли по камінцях, що сяяли у світлі чар-ліхтарів. На краю парку, за високими деревами, нарешті вигулькнув наш новий дім.

Я завмерла.

Він виглядав… ні, не просто гарно — він був наче вишитий зітханнями. Шпилі торкалися неба, темний дах сріблився під місячним світлом, а зсередини пробивалося м’яке, тепле світло — таке, що хотілося закутатись у нього, як у плед. Вікна світилися бурштиновим, мов дім уже чекав на нас.

— Ти готова? — Райвен нахилився до мого вуха, і його голос у тиші прозвучав так ніжно, що мені здалося — навіть дерева прислухаються. — На ньому стоїть охорона, двері відчиняються лише тобі, мені і Анджелусу. Магія розпізнає наш дотик, голос, навіть ритм кроків. Для інших — це просто затишний маєток на краю парку. Для недоброзичливців — пастка з трьома шарами ілюзій

Я кивнула, ковтаючи тепло в грудях.

— Якщо це сон — не буди.

— Це точно не сон. Бо навіть у снах я не такий креативний із захистом, — усміхнувся Райвен, простягаючи мені руку.

Ми підійшли ближче. На подвір’ї, оточеному невисоким живоплотом, розцвів нічний сад. Лаванда, місячні троянди, квіти, які розкривалися тільки під зорями. Здається, тут навіть повітря пахло затишком і тишею.

— Я трохи змінив планування, — сказав Райвен, обережно взяв мене за руку. — Колишній ректор, звісно, був поціновувачем дорогих речей, але в питаннях дизайну… був трохи мертвий зсередини.

Я засміялась.

— Ну, то давай подивимось, як мій демон бачить домашній затишок?

Я зробила крок уперед — і ледь чутне тремтіння пройшло під ногами, мовби сам ґрунт згадав, хто я. Повітря навколо дверей заіскрилося тонким сріблястим серпанком, у якому спалахнули руни. Вони закружляли в повітрі, шепочучи щось древнє, і вмить зникли, щойно я торкнулася дверної ручки.

— Бар’єр розпізнав тебе, — задоволено мовив Райвен. — Усе працює.

І тоді… двері відкрилися самі. Без скрипу, без напруги — легко, як якщо б будинок не просто чекав, а радо запрошував.

— Бачиш? — він посміхнувся. — Він уже полюбив тебе.

— А якби це був хтось інший?

Рай похитав головою і клацнув пальцями. Над порогом майнула коротка проекція — силует сторонньої постаті, яка спробувала увійти, — і тут же її викинуло силовою хвилею прямо у найближчий кущ.

— Захисне поле. Витончене, як я, — зухвало сказав він.

— І з характером, як у мене, — додала я, роблячи перший крок усередину.

Усередині було зовсім не так, як я уявляла собі колишнє житло ректора — суворе, холодне, із гучним відлунням. Ні. Це місце дихало теплом.

— Ліворуч — гостьова. Якщо хтось надумає прийти без попередження… ну, матимемо куди їх посадити й нагодувати, — сказав він, ведучи мене вперед.

Я ступила всередину — і мені здалося, що потрапила в обійми тепла.

— Це просто неймовірно, — зачаровано промовила я.

Простора кімната, наповнена приглушеним світлом золотавих ламп, виблискувала витонченими деталями. Високі вікна з прозорими драпованими шторами відкривали погляд на нічний парк, де між деревами мерехтіли світлячки. У центрі стояв масивний стіл із темного горіха, поверхня якого відбивала м’яке світло кришталевої люстри, що звисала з високої стелі.

Уздовж стін — глибокі крісла з м’якою оббивкою кольору топленого молока, подекуди — декоративні подушки кольору стиглої сливи. А праворуч, під мозаїчною аркою, лагідно потріскував камін, в якому вогонь горів не звичайним полум’ям, а мідним, зачарованим — наче спогад про старі легенди.

— Тут добре звучить тиша, — тихо сказала я.

— А ще краще — сміх, — додав Райвен. — Але хай тиша буде першою.

Наступною ми зайшли до кухні — і я одразу зупинилася, розглядаючи простір, який виглядав… ну, точно не як звична студентська їдальня.

Кухня була велика, але не холодна чи стерильна, як у багатьох старовинних магічних оселях. У ній відчувалася жива енергія — тепла, витончена, з ноткою алхімічної розкоші. Стіни з обробкою з темного каменю, вкраплені рунами затишку, час від часу м’яко пульсували світлом — ніби дихали. Під стелею звисали рослинні гірлянди з чар-зілля та засушених трав, що мерехтіли сріблястими вкрапленнями в місячному сяйві, що проникало крізь витончене склепіння вікон.

По центру — великий острів зі стільницею з чорного мармуру, в який було вбудовано зачарований варильний круг — щось між піччю й порталом для спецій. Посуд сам себе мив, чашки могли змінювати колір залежно від вмісту, а поруч висів набір ножів, які чемно вклонялися, коли повз проходив господар.

— Це… красиво, — прошепотіла я, вдихаючи запах кориці, лаванди й чогось, що нагадувало теплий хліб.

— І практично, — усміхнувся Райвен. — А головне — з кухні є найважливіший хід…

Він торкнувся панелі на стіні — й частина кам’яної кладки розійшлася, відкривши елегантні сходи вниз, де м’яке світло факелів освітили старовинний прохід.

— Винний підвал, — урочисто повідомив він. — І сховище деяких особливо вибухових інгредієнтів.

— Якщо я загублюсь, шукатимеш мене між пляшками, — пожартувала я.

— Якщо ти загубишся — я піду за тобою, — підморгнув Рай. — І завжди знайду тебе.

В наступний момент ми піднялися гвинтовими сходами, поруч із якими плелися срібні лози магічного плюща, що ледь сяяли у темряві.

Другий поверх зустрів нас тишею.

Ми підійшли до високих дверей зліва по коридору.

— Бібліотека, — сказав Райвен майже пошепки, ніби не хотів порушити її спокій.

Я переступила поріг — і завмерла.

Стіни від підлоги й до самого склепіння були заставлені полицями. Старі фоліанти, нові томи, світлові сувої, переплетені вручну манускрипти, і навіть кілька книжок, що легенько парили у повітрі — усе це жило тут, мов у чарівному вулику. В центрі стояв старовинний письмовий стіл із викарбуваними рунами уваги й зосередженості, а підлога була встелена килимом із візерунками, які змінювалися залежно від настрію читача.