Розділ другий

Десь в Невідомості

— Срань… — прохрипів високий чоловік у чорному, важкий капюшон ховав його обличчя в тіні, лиш іноді у світлі блискавки блищали очі, сповнені ненависті. — Ти хочеш сказати, що цей клятий виродок перекрив наші канали?

Його рука блискавично злетіла вперед і вчепилася у груди іншого чоловіка — нижчого, схиленого, з обличчям, злим і водночас наляканим.

— Я… я не знаю, як йому це вдалося… — прошепотів той, задихаючись під залізним хватом.

— Це ж треба! — рикнув темний силует. — Він відрізав мене від цілого сектору! І тепер ще й до його дівки не дістатися! Вона за заслоном, і ця… ця недосяжність просто палить мені кров!

З його пальців вихопився бойовий заряд — пульсуючий, темний і гарячий, мов гнів Вищих. Він влупив ним у кам’яну стіну — та здригнулася, тріснула й обсипалася пилом.

— Дістань мені Шейна, — прошипів він зловісно.

— Ш… Шейна? Але… — посіпака завагався. — Їх лишилося одиниці, і…

— То знайди ті одиниці! — перебив господар. Його голос більше не був криком — він став тихим, але холодним, мов лезо, яке торкається горла. — Не змушуй мене сумніватися в твоїй компетентності.

— Г-господарю… але навіщо вам Шейн? — несміливо запитав чоловік.

У відповідь той лише зневажливо сплюнув на підлогу.

— Не твоя справа. Виконуй. Або наступний заряд буде не в стіну.

Коли тінь слуги зникла у коридорах, чоловік в темному ще раз з усієї сили врізав кулаком у вже тріснуту стіну. Камінь не витримав — вибухнув уламками, мов сама лють матеріалізувалась у вибух.

— Ти подохнеш, Райвен Даккаріон НоʼКсаріс, це я тобі обіцяю.

****

Академія поволі огорталась вечірнім світлом. Сонце, пробиваючись крізь прозорі шпарини в арках, фарбувало кам’яні стіни в теплі відтінки золота й міді. Адепти розбрелися по своїх кімнатах або ховалися в тиші читальних зал, і коридори стихли, наче сама будівля затамувала подих.

Я прямувала до одного з найтихіших місць у всьому кампусі — бібліотеки. В повітрі тут завжди витав особливий запах: поєднання старого пергаменту, магічного пилу та тонких ноток лаванди — чи то леді Ві постійно користувалася одним і тим самим зіллям, чи то це вже стало частиною аури цього місця.

Завтра був перший урок з “Основ глибинної регенерації”, і я знала, що без потрібної літератури почуватимуся як дитина на арені з драконами. Особливо з огляду на нову викладачку, про яку вже ходили чутки, що вона вилікувала темного гончого… одним тільки поглядом.

Я вже майже дістала з полиці товстий фоліант у сріблястій обкладинці, коли кристалоголос в кишені мого піджака ледь чутно завібрував.

Я поглянула на нього — і ледь стримала посмішку.

«Чекаю на тебе біля парку».

Я написала коротку відповідь:

«Я ще в бібліотеці».

На поверхні кристала спалахнули слова, витончені, ніби вигравірувані самим флером спокуси:

«Рідна, не змушуй мене заходити — інакше бібліотека стане свідком того, що краще б лишилося за її стінами».

Серце в грудях стрибнуло, як несамовите. Я ще не бачила його від обіду, а вже встигла скучити. І, знаючи Райвена, він би справді міг влаштувати щось… демонічно непридатне для академічної атмосфери.

Я зітхнула, усміхнулась сама до себе й міцніше обійняла книгу.

— Добре-добре, темний князю драматизму… Йду.

Я вже майже вийшла з кампусу, коли боковим зором помітила щось… моторошно блискуче. Озирнулася — і завмерла.

Анджелус.

Скелет у повному сенсі слова, з ідеально відполірованими кістками, був одягнений у строгий сюртук кольору маренго з темно-червоною підкладкою (певно, останній модний писк серед посмертних денді) і… тримав у кістлявій руці оберемок червоних троянд.

Повільно, але цілеспрямовано він крокував у бік жіночого гуртожитку, ніби йшов на побачення століття.

Чесно, не знаю, що мною тоді керувало, але явно не здоровий глузд, швидше за все нездоровий інтерес.

Я витягла кристалоголос і на ходу надрукувала:

«Терміново! Твій улюблений скелет вирядився і волоче квіти до жіночого гуртожитку. Приходь».

Вже за кілька секунд за моєю спиною почувся голос Рая, який вийшов з порталу.

— Що сталось? — запитав він, а тоді помітив Анджелуса.

Його брови повільно поповзли вгору.

— Селесто, що ти задумала? — Райвен прищурився, зупинившись біля мене.

— Хочу прослідкувати за Анджелусом, — з азартом в голосі сказала я.

Я зробила невинне обличчя, що, щоправда, не дуже працювало після мого повідомлення.

— Тільки скажи, що тобі не цікаво, кому це скелет несе квіти?

Райвен знову включив режим «Агов, я Великий і Могутній! Бійтеся мене всі і вся».

— Я, між іншим, темний лорд. У мене є важливіші справи, ніж… — він зупинився, коли Анджелус раптом зупинився сам і підняв троянди до рівня черепа, ніби оцінював, наскільки вони романтично виглядають.

— …добре. Тепер мені цікаво, — пробурмотів Райвен.

— Бачиш? — я підморгнула. — Твій внутрішній демон теж любить плітки.

— Ні, мій внутрішній демон просто хоче зрозуміти, у що той бовдур з кісток знову вляпається, — пробурчав Рай.

Я щасливо засміялася, а він нахмурився.

— Це порушення чужих кордонів, — нагадав він, але вже без ентузіазму.

— А це освітній експеримент із соціальної поведінки нежиті в романтичному контексті, — відпарирувала я. — Для науки, Рай.

— Ага, наука.

Він зітхнув, змахнув рукою — і довкола нас з’явився прозорий купол невидимості, мов тонка сфера з плавкого скла.

— Селесто, цей вечір мав бути зовсім іншим! — пробурмотів він мені на вухо.

— Тссс! Дивись. — Я показала в бік Анджелуса, який уже заходив у двері гуртожитку й пританцьовував від хвилювання.

— Вищі, — Райвен закотив очі. — Якщо це побачення, я особисто перепишу йому алгоритм емоцій.

— А цікаво, як він, ну чисто з анатомічного інтересу, може з кимось зустрічатися? Він же скелет і все таке…