Пролог

Біль рвав мене на частини.

Я падала. Світ танув довкола — вогнями, обпалюючи, в’язкими тінями, що тягли мене вниз.

Безодня відкривала свою пащу, я відчувала це всім єством.

Це було моє істинне обличчя.

Я була Силою.

Я була Руйнуванням.

Я була Темрявою, яка чекала свого часу століттями, прихована під тонкою оболонкою людяності.

Руки перестали мене слухати, а ноги підкосилися.

Світ обернувся і погас.

Я впала на коліна, стискаючи груди, ніби могла утримати ту навалу, що виривалася назовні. Це і є та сила, з якою мені не впоратись.

«Смерть — це спасіння від цього болю, — пронеслося в моїх думках».

І тоді крізь морок я побачила його.

Райвен.

Мій світ. Мій порятунок.

Він кинувся до мене, підхопив у сильні руки.

Його долоні були теплими і тремтячими.

Його дихання рване, як і моє власне.

Краплі його сліз падали мені на обличчя, обпалюючи більше, ніж мій біль.

— Тихо, маленька, я вже тут, — його голос такий рідний, він заспокоював мене.

— Спадкоємець Безодні вміє плакати? — прошепотіла я, намагаючись посміхнутися крізь кров на губах.

Він стиснув мене сильніше, ніби міг втримати мою душу силою обіймів.

— Рідна… — його голос зламався, — я заберу весь твій біль…

Я чула його слова, але в мене не було сил відповідати.

І тоді він зробив те, чого обіцяв ніколи не допускати.

Я побачила, як його очі потемніли, як сама Безодня розкрилася в ньому.

Сила прорвалася назовні, обплітаючи нас, затьмарюючи світ.

Тьма вилилася з Райвена — густа, жива, всепоглинаюча.

Він дозволив їй вийти.

Вперше.

Щоб врятувати мене.

Темрява не атакувала мене.

Вона обійняла, забрала, поглинула біль.

І разом із нею я почувалася легкою. Вільною.

Я вмирала, і водночас народжувалася знову.

В його руках.

Поруч із його Тьмою.

Тьма здійнялася навколо нас, обіймаючи, заколисуючи.

Я ще відчувала Райвена.

Його тепло. Його любов.

Але щось було не так.

Враз його тіло сіпнулося в моїх обіймах.

Він застогнав, схопившись за голову, ніби намагаючись утримати щось страшне всередині.

— Рай?! — закричала я, намагаючись втримати його.

Але було пізно.

Його очі стали чорними дірами.

Безкрайніми. Живими. Голодними.

Його магія більше не слухалася.

Тьма жадібно втягувала все навколо — повітря, світло, надію.

Світ захитався під ногами, ніби сама реальність почала тріщати.

— НІ!! — рев Аріанеля прорізав простір, розриваючи закляття мовчання. — Селесто! Тікай звідти! Це більше не Райвен!

Я не могла повірити.

Не хотіла.

Але переді мною вже стояв не мій Рай. Не мій чоловік.

А щось інше. Щось страшне і водночас величне.

Тьма зітнула його на місці.

Він упав на коліна, вдаряючись об землю.

Його руки судомно стиснули землю, утворюючи тріщини.

Його плечі здригалися від того, що роздирало його зсередини.

Його крик — не людський і не демоничний — вийшов із самого серця Безодні.

— Райвен! — розпач розірвав мою душу.

Але він вже не чув.

Тьма оволоділа ним.

— Його більше не врятувати, Селесто, — почувся хрипкий голос Аріанеля за моєю спиною. — Поспішай, інакше буде пізно…

— Що з ним?! — крик вирвався з моїх губ, роздираючи горло.

Я не могла відірвати погляду від Райвена.

Він був на колінах, важко дихаючи, тримаючись за голову, ніби намагаючись утримати в собі те, що вже проривалося назовні.

Його магія — колись велична і могутня — тепер була схожа на живого монстра, що шматував його зсередини.

Кожен його подих звучав, ніби стогін землі перед розломом.

— Він дозволив Тьмі вийти, щоб урятувати тебе, — голос Аріанеля був твердим, але я вловила в ньому тінь відчаю. — Але Тьма…Вона поглинає все.

Райвен підвів голову.

Його очі — ті очі, в яких я колись бачила цілий всесвіт — тепер були безоднею.

Чорними бездонними колодязями, де не лишилося нічого людського.

— Рай… — прошепотіла я, простягаючи до нього руки.

Він дивився на мене.

Довго. Болісно.

Ніби намагаючись згадати, хто я для нього.

Ніби борючись із самим собою.

— Йди… — прохрипів він. Його голос був чужим. І все ж це був він.

Мій Рай.

Я зробила крок уперед.

— Селесто, не будь дурною! — різко зупинив мене Аріанель. — Якщо залишишся — він знищить тебе! Тьма не знає любові!

Але я не слухала.

Я зробила ще один крок, тремтячи всім тілом, наче проти мене зійшлися усі стихії світу.

— Я кохаю тебе, чуєш? — прошепотіла я, крізь сльози, що пекли шкіру, залишаючи мокрі доріжки на обличчі. — Я не відступлю. Ніколи.

На мить здалося, що він завмер. Що всередині його бурхливого мороку щось здригнулося.

А потім…

Він посміхнувся.

Ні, це була не та ніжна усмішка, яка завжди належала тільки мені.

Це була кривава, викривлена насмішка чудовиська.

— Кохаєш?! — його голос злився з ревінням Тьми, віддаючись луною в мені.

Він зробив крок до мене.

І я мимоволі відступила.

Бо те, що стояло переді мною, вже не було Райвеном.

— А ти нічого так… — його чорні очі зловісно блиснули. — На разок зійдеш.

Слова — гостріше за лезо.

Вони вбивали.

Вони різали душу на шматки.

— Може, залишу тебе собі на забаву… хоча ні, надто тендітна. Ти швидко зламаєшся.

Він посміхнувся ще ширше, і я побачила, як по його губах стікає чорна рідина — жива, пульсуюча.

Його магія більше не належала йому. Вона пожирала все хороше в ньому.

Мене накрила хвиля холоду.

Не фізичного — холод ішов зсередини.

Як смерть, яка вже простягала до мене руки.

Я захиталася, відчуваючи, як серце тріскається від невимовного болю.

— Ні, — прошепотіла я крізь сльози. — Це не ти… Я знаю. Це не ти!

Але чудовисько у його тілі тільки засміялося — низько, глухо, страшно.

Він йшов, і кожен його крок луною віддавався в моєму серці.