Розділ 18.

“Вони їхали в місто і підірвались на міні.”

Таке повідомлення отримала Єлизавета після тижня безперервних дзвінків командуванню. 
А лікар казав не нервувати. 
 

Ярослав помітив, що якось його жінка не дуже то  радіє відпустці. Хоча і сам був заклопотаний по самі вуха. Скільки разів грозився звільнити свою секретарку, та все ніяк руки не доходили. А тут, вже прямо вивела. Переплутала справи клієнтів. Добре, що хоч вони не повʼязані один щ одним ніяк. Ото було б.. незручно, мʼяко кажучи. Та ще на додачу зарубіжний партнер мав необережність спровокувати конфлікт сторін. Тож справ вистачало. За тими всима клопотами й не звернув уваги на стан коханої. А вона й не казала нічого. Не вимагала уваги, не суперечила, а мовчки варилась в своїх здогадках та думках. 
— Лізо, що тебе турбує? Ти наче й не у відпустці? — промовив чоловік за вечерею.

Гарний ресторан при готелі, був оздоблений в стилі сучасного етно. Деревʼяні балки коричнвого кольору розрізали молочно білу стелю, українські вишиті скатертини на столах і мереживні фіранки. На полицях витвори народного мистецтва, а стіни прикрашали репродукції Марії Примаченко. Під ногами стелилась дощата підлога темного дерева, а на покуттях висіли ікони. Гарно, затишно , по-домашньому. Вони смакували  банош, млинці з грибами та чарівну пʼянку вишневу наливку зроблену місцевими виробниками. 
— Та так.. — невизначено стенула плечима жінка і уткнуласт поглядом в тарілку, наче там було щось цікаве. 
— Вибач.. — промовив стиха Ярослав і поклав свою широку долоню на її ручку, з затиснутою виделкою. — я запрацювався трохи. 
— Та Нічого.. — відповіла та. 
«Якась занадто тиха». — подумав чоловік і вирішив перевести тему. 
— Як Там Мишко? Пише? Це ж він на Харківському напрямку зараз?

Жінка стикнулась і підняла очі на Дороша. 
— Не пише… — в очах застигли сльози, але вона вперто намагалась цього не показувати. — вже тиждень не пише. І повідомлення не прочитані. З ним щось сталось, Ярославе!

У Дорошенка, наче світ пішов з-під ніг. Якщо з її пасинком щось станеться невідворотне, вона не житиме. Знав, що хлопець для неї дорогий. Не міг цього допустити. Дідько! Та він стільки зробив для того, щоб малий не сунувся куди не слід. Та мабуть крутий норов хлопця пустив всі його старання на нівець. 
— Я дізнаюсь, Ліз. Я все дізнаюсь. — спокійно промовив Ярослав стискаючи маленьку ручку. Не говорив, що все буде добре, бо прекрасно розумів, що це війна. І цілком може бути «не добре», але він мусить все дізнатися. 
 

Після вечері, не змовляючись, пішли до номеру і в тиші прийняли вдвох душ та полягали спати. Не було настрою на любощі. Проте, чоловік ніжно пригорнув до себе свою жінку, поцілував в маківку  і … не заснув. 
В голові роїлися думки навкруг Мишка. Але й з тим перескакували на мрію Лізи відкрити кавʼярню. 
Як круто змінилось його життя за цей час. Ніколи не думав, що його так тягнутиме до жінки і що буде таке дике бажання захистити її та сховати від усього світу під своїм крилом.  Йому подобалось в ній все. Її норовливість, прагнення до незалежності, її материнські почуття до названого сина. І його несміливі мрії, що колись вона подарує йому їхню спільну дитину.  Та зараз їй точно не до цього. 
Розуміючи, що не засне найближчі години, Дорош, акуратно випустив свою згубу з обіймів і тихенько вийшов з кімнати. В передпокої надибав свій телефон і набрав номер знайомого командира. Не сподівався на швидку відповідь, та на диво колишній колега швидко взяв слухавку. 
Ярослав переповів йому все, що знав, назвав номер підрозділу, прізвище хлопця. Натомість йому пообіцяли до ранку все дізнатись. 
Та фатальна смс-ка прийшла Лізі раніше, аніж інформація Дорошу.