Розділ 17.

Квітчаста сукня на короткий рукав зі спідницею до колін розвивалась від легкого подиху карпатського вітру, а чарівна молода жінка, що була в неї зодягнута стояла на балконі чудового номеру люкс в підніжжі «Чорної Гори» і вже вкотре набирала номер свого пасинка. 

Ярослав майже насильно вивіз кохану у відпустку. Буквально вирвав і викрав її з лап Сергія, який по доброті душевній, вирішив завантажити жінку роботою, аби ніколи було думати про дурниці. Ліза, ясна річ, пручалась, шипіла, наче дика кішка і обурювалась, але в решті-решт здалась. Слухняно спакувала в яскраво блакитну валізу свої квітчасті сукенки і знавісніло пожбурила останню в багажник Ярославового автомобіля. Оце й було все проявлення її характеру. Тільки очицями блимала, бо ж лікар сказав не нервувати. Отож.. не нервувала. Майже всю дорогу до місця призначення думала про те, що було б добре вже якомусь своєю справою зайнятися. Заощадження в неї були, місць для простої кавʼярні в її місті вдосталь. Тільки в обладнання та рекламу вкластись. Хотілось, якось вже майбутнє Мишкові забезпечити. Та й ставати утриманкою Дороша, Ліза не планувала. Дулась на чоловіка, як сич на погоду, вперто дивилась в бокове скло. А Ярослав молодець, на розмові не наполягав, бачив, що якимись думками зайнята її голівонька, то й не турбував. Але ж дуже кортіло знати…

— Ти допоможеш мені скласти бізнес-план? — несподівано тишу (не враховуючи музику) прорізало питання Лізи. Ярослав аж смикнувся, та швидко опанував себе.

— Бізнес-план? — перепитав і глянув на кохану. — поможу. А що ти хочеш? — зиркнув знову і перевів погляд на дорогу. Вони заїхали в населений пункт, і скоро світлофор, а поки поволі долали «лежачих поліцейських».

— хм..— покосилась на чоловіка. 
— що? — збентежено перепитав. 
Жінка не визначено знизала плечима, і нахилила голову трохи вбік, ніби роздивляючись чоловіка за кермом. 
— та щось ти якось швидко погодився…

— тю.. а раніше не швидко було?

— зазвичай, коли чоловіка просиш про допомогу, він спочатку питає , що треба, і тільки після озвучування причини погоджується, або ні. — філософськи відповіла, та знову відвернулась до вікна. 
— То, Лізо, ти не тих чоловіків просила. Це боягузи. Крім того, ти одразу озвучила прохання, а не ходила коло-та-навколо. — говорив Ярослав спокійно, викручуючи кермо на черговому повороті, та зупиняючись на світлофорі. — Морозива хочеш?

— Угу. — кивнула вона, а Ярик зʼїхав на узбіччя і скинувся до кіоска, що там стояв. 

За дві хвилини повернувся з двома пачками пломбіру.

— То що ти хотіла б відкрити? Ресторан? 

А далі Ліза просто розповідала свою ідею і дуже хотіла, що б Ярославові вона прийшлась до вподоби. 
Він слухав уважно, лише зрідка задавав уточнюючі питання.
І чоловікові зайшло. Він допоможе. Це неабияк потішило жінку і вона дуже хотіла поділитись цією радістю з названим сином. Написала повідомлення. Месенджер показав дві галочки, але фіолетовим кольором вони не засвітились.

»Мабуть відпочиває». — подумала радісна жінка і вимкнула екран. Мишко вчора мав прийти з позицій і сьогодні вже відпочивати. Та вчора він не написав. 
Не засвітились галочки фіолетовим і наступного дня. І навіть ще через три.

Тож тепер, Ліза стояла на балконі і вже знала: щось сталось. 

Не тішив ні вид з вікна, ні смачна карпатська кухня, ні навіть чоловік, який зараз швендяв з голим торсом по номеру і дуже суворо когось вичитував по телефону. Ще й англійською. Та чого тут дивуватись. Дорошу мови в школі давались легко. Ліза кинула побіжний погляд на Ярослава, коли почула нотки роздратування в його голосі і знову поглянула на дисплей телефону. 
Її долали сумніви: дзвонити чи не дзвонити командуванню? Чи може ще трохи почекати? Але ж чому повідомлення хочаб не прочитані? Вже й не вимагає тих відповідей! Тільки б бачити, що він був в мережі.

Материнський інстинкт на пару з інтуїцією волали про небезпеку. Розум казав — не панікувати. Серце ж рвалось на шматки.