Розділ 16.

Якось погано стало. Чи-то тиск піднявся, чи-то від нервового виснаження. Хто-зна. 
Ліза стояла собі тихенько вдома на кухні, каву варила. Та не до варила. Рухнула додолу, благо, що конфорку встигла відключити, Як тільки кава закіпати почала і в ніздрі вдарив приторний аромат кориці, якою щедро був приправлений трунок, завдяки якому останнім часом тільки і трималась. В голові зашуміло, нудота підійшла до горла та так і застрягла. Ну власне і все.

Молода жінка відкрила очі. Стеля. Біла. Повернула голову ліворуч. Вікно. Облізле, наче його давно не фарбували. З вулиці було видно якісь дерева. Хитаються. Вітерець мабуть… Ліза відчула дискомфорт в лівій руці і повільно повернула голову, щоб побачити катетер, з якого тягнулась трубка з якоюсь рідиною до крапельниці. Підняла правицю, аби почухати лоба. Може хоч якісь думки прийдуть. Прийшла. Одна. Дуже хотілось пити. Вона окинула оком приміщення. Поряд, через прохід стояло ще одне ліжко. Таке стареньке, радянського зразка зі скрученим матрацом на ньому. Пружини здавались такими іржавими, що розстеливши той благенький матрац, все одно на ліжко тихо не сядеш. Скрипітиме так, що побудить пів лікарні. А те, що вона в лікарні, це вже було ясно. 

«Я втратила свідомість і опинилась на лікарняному ліжку. Питання: Як?» — подумала Ліза.

Та поринути в думки не дав скрип вхідної двері і височенний чоловік в білому халаті, який явно був йому замалий, широким кроком і з не менш широкою усмішкою в два кроки перетнувши відстань від входу до ліжка, опинився поряд Із нею.
Мовчки взяв вільну в руку в свою широку долоню , загрубілими пальцями намацав пульс, кілька секунд мовчав, щось рахував, на неї не дивився. Взагалі, здалося, що він наспівує якусь пісеньку. Хоча чому якусь? Чітко чулися слова «горить палає техніка ворожа». До речі, вона теж любила цю пісню. Та жінка поки що мовчки лежала і чекала, що їй таки щось скажуть. 
Та терпіння виявилось не її чеснотою.
— Лікарю, я не вагітна?

Пан доктор скосив на Лізу темні вири і всміхнувся ще ширше.

— А треба?

— А ви хочте помогти? — не втрималась від кпину.

— хіба з рекомендацією гінеколога-акушера. А за все інше, ваш чоловік мені голову відірве і почепить як раз на те місце, яким зазвичай і роблять дітей. — відповів чоловік.

— Який чоловік?

— Вам видніше. Але я б порекомендував вам самій з ним поговорити, бо надто нервовий вже.. 

— це він привіз мене?

— ні. ваші мами викликали «швидку».

— Аа… —  вона хотіла ще запитати про «мам», та мені не дали.

— А зараз, відпочивайте. Я поки запущу до вас на пʼять хвилин того нервового. 
— так , а зі мною що?

Лікар випростався у весь свій зріст, зробив помітки в планшеті, щось пробурмотів і нарешті глянув на неї. 
— Їсти треба. Нормально харчуватись і пити магній, а не каву. Передозування, так би мовити. До кінця дня полежите і завтра додому. 
— У Мене син на війні… — навіщось промовила Ліза.

— Буває. Хвала і шана вашому герою. Вони до речі,дуже круто просунулись на курському напрямку. Ще трохи і до Москви недалеко. Ох і напʼюсь! 
Весело підморгнув і щез за дверима.

А на його міці матеріалізувався мїї особистий невгамовний шмат кохання. Дорошенко власною персоною. 
Краватка зімʼялась на бік. Сорочка висолопилась з штанів, сам смиканий, та до коханої підійшов тихенько, наче крався. Присів навпочіпки, за ручку взяв, голову на ліжко поклав і дивиться на мене очима кота зі Шреку. 
— Втомилась, маленька? — прошепотів. 
— Додому хочу.. — відгукнулась Ліза і враз прийшло усвідомлення, що вона хоче не до себе в порожню квартиру, а до нього і до пушка. А ті квадратні метри, нехай Мишкові будуть. Йому ще одружуватись….

Почувши її відповідь, Дорош зірвався з місця  і пожадливо припав до солодких вуст бажаної жінки. Цілував палко, дещо нестримно, солодко. І вперше за весь час, що Мишко служить, вона відчула смак цього чоловіка. Зовсім запустила…. Який же він ванільний і гарний. І як де добре, що він у неї є.
— Агов! Молодята! — голос того самого лікаря розрізав навпіл наше усамітнення!  

Вони відірвались один від одного, як ошпарені. Їй-богу, наче підлітки, яких застукали батьки за непристойностями після школи. Ліза відчула, як щоки покриваються багрянцем і знічено притисла пальці до палаючих губ. Яр же виглядав, як кіт, що нализався сметани. 

— Вадиме Леонідовичу. — промовив Яр і сунувся до лікаря, який застиг в дверях. Чоловіки потисли руки, наче старі знайомі. — Добрий день, ще раз. 

— З хорошою людиною, як то кажуть, можна й двічі привітатись. — реготнув лікар в куценькому халаті. — я виписку вам приніс. — простягнув він Яру якісь папірці. 
— То я можу забрати дружину сьогодні?

— Зараз. — відрізав пан лікар. — зараз забирайте. Бо ваше сімейство тут вже наробило галасу. А у мене ще пацієнти.

Після того, як лікар з Ярославом вирішили всі її справи, до палати ввалились дві якісь не знайомі жінки. Точніше, віддалено вони нагадували маму Галину  і маму Олену — мати Ярослава. Вони про щось голосно сперечались, перегукувались, лаялись на чім світ стоїть. Гучний бас Дороша змусив жінок знизити тон, але зміст своєї суперечки вони таки донесли. І зводилось все до одного. Одружитись їм треба швидко і збацати онуків, бо ж «часіки тікають».

— То, що! Прямо зараз вам онуків починать робить? — загримів Ярослав, розводячи руки в сторони. Ліза ж тільки пирскула в кулак. Крапельниця на неї однозначно добре діяла. А ще дико хотілось їсти. 
Жінки переглянулись. 
— Можете і зараз! — відповіла Олена і задерла гостре підборіддя. 
Чоловік вирячився на обох жінок. Погляд бринів обуренням, от-от повалить пар з вух.

— То ви й спостерігати будете? 
— Так вас поки не проконтролюєш, взагалі нічого не буде! — пирхнула вже моя мати!

Вперше бачила, щоб Ярик був настільки збентежений.

— А я в неволі не розмножуюсь!

— ти шо, слабак?! — перебила його Олена. 
— Мамо!!! — вигукнули ми вдвох. 
— Що! — теж в унісон обізвались жінки.