Розділ 14

Того дня, Ліза повернулась додому лише пізно ввечері.

Ще довго стояли під з Ярославом під підʼїздом і цілувались. Цілувались , як підлітки нікого не соромлячись. Зминали губи один одного і обіймались так палко та пристрасно, що навіть не чули лайки, яка зривалась в їх сторону від місцевих мешканців. І тільки коли над ними пролунало…:

—    Мам! Яр! Ну трясця вам в поперек! Може хоч в хату зайдете?!!!!

Закохані таки змогли відділипитись один від одного і побачили навпроти Мишка, який явно тільки-но збирався зайти в будинок. І от що дивно, але їм навіть соромно не було через це. Ліза ніяково заховалась десь у згині шиї Ярослава, а той, в свою чергу ніжно огорнув її своїми ведмежими обіймами.

—    Іди додому, Міш. Я зараз приведу маму. — зі смішком промовив Ярослав в погладив її по спині.

Хлопець гмикнув.

—    Ага! Я піду, а ви тут братика чи сестричку мені забацаєте!

—    Не тут! Міш. Цією важливою справою з твоєю матірʼю ми будемо займатися в більш комфортних умовах.

Мишко, здавалось, зараз битиме копитом, як той бик на кориді, але тільки голосно випустив повітря виказуючи цим все своє невдоволення.

Щоки Лізи палали, наче маків цвіт, але того не були видно, бо ж місто огорнув теплий, літній, пізній вечір.

—    Я зараз прийду сину. — тільки й змогла видушити із себе та зиркнути на хлопця з-за коміру сорочки чоловіка.

—    Ага. Я вдома.  — пробурмотіло чадо і сунуло в сторону підʼїзду. Відтиснув закоханих в бік, поглядом послав всі кари небесні на голову Ярослава і таки зник.

Ярослав хихотів, Ліза обурено сопіла. Стукнула чоловіка в широкі груди своїм маленьким кулачком, але тоді змінивши гнів на милість, подарувала Дорогу ще один палкий поцілунок і подалася врешті додому. До сина.

Язик не повертався називати його «пасинком». Її захисник, її маленький великий хлопчик.

—У вас з ним серьйозно? — запитав

Ліза поставила чайник, дістала з холодильника згущене молоко, щ хлібницю батон і прийнялась його нарізати. Чомусь, на ніч глядячи розігрався шалений апетит. Чи не Ярослав став тому причиною?

— А якщо і так… То, що?

— Нічого.. — стенав плечима. — хочу, щоб ти була щаслива…

Жінка трохи різкіше ніж потрібно поклала ножа, яким різала хліб. Рвучко обернулась до сина і склала руки на грудях.

— А я не буду щасливою, Міш! — трохи нагнулась вперед. — Бо ти ж, трясця, в третю штурмову намилився!

Хлопець сполотнів і якось весь напружився…

— Екіп вже весь тобі купив цей, як ти кажеш, індик? — вибухнула обуренням. — тож давай, ти зараз вимкнеш оцей свій підлітковий максималізм і будеш думати головою!

— То ти з ним в розплату?

Спочатку, на кухні запанувала  мертва тиша… 

Ліза аж відсахнулась від хлопця… Їй не вірилось, що її Мишко міг таке сказати… Невже це така ревність дорослого сина? Невже вона мало йому уваги приділяла?

— Я з ним, тому що кохаю.. А ти, повинен бути йому вдячний, що тебе не в котел одразу закинуть, а порохи здуватимуть, поки йде навчання…Та й потім… І ще.. — вона повернулась до чайника і вимкнула конфорку. -- Я більше не бажаю з тобою сваритися через чоловіка, якого кохаю. Ви не порівнюєтесь..

—    А він? Він кохає тебе?

Ліза направду не знала, чи дійсно почуття Ярослава такі ж глибокі до неї, як і її до нього. Але бачила за його вчинками, що все це не просто так, що не дає приводів сумніватися в собі. Не буде чоловік оберігати і допомагати жінці з дорослою дитиною, якщо не кохає. Що саме в його душі — не відомо, а точно не байдужість. Проте, Мишкові відповіла інше.

—    І він мене… А ще він добре відноситься до тебе. І це для мене показник. І для тебе повинен бути. — промовила стишено. — міг би голий-босий піти на війну… а ти…

—    Я  перепрошу..

—    Перепроси. Я ж тебе виховала чемним хлопчиком.

Не витримала, підійшла до пасинка і пригорнула кудлату голову до грудей. Потріпала хвилясте волосся, цмокнула в маківку. Любить цього хлопчика, понад усе!

—    Піди пострижись.. Ти вже на домовеня схожий.

—    Ага! — кивнув і притис її руку до своїх губ. — пробач, Ма. Я просто боюсь втратити тебе!

Ліза зітхнула і нахилилась, зазираючи в очі хлопцю. Руки тримала на щоках, аби бачити рідне обличчя.

—    Ти мене не втратиш! Я назавжди твоя мати! А от як я боюсь тебе втратити…

В обох забриніли сльози в очах..

 Мачуха і пасинок ще довго сиділи просто розмовляючи. Надолужували згаяний на роботу час. Обговорювали особисте, не торкаючись майбутнього. Яким воно могло б бути — не відомо. А вигадувати, не хотілось. Поснули під ранок, розійшовшись по кімнатах.

Засинала Ліза з щемливим відчуття чогось недоброго . Та що ж добре можна очікувати від того, що твою дитину забирають на війну. Про погане думати не наважувалась, аби не накликати біди. Та й хороші думки, теж до голови не йшли.

А за тиждень Мишко пішов.

Куди? Що далі? Нічого не сказали… не мали права, не могли…

Ліза не плакала… спочатку. Наче всі емоції покинули її мозок. Ярослав розумів: накриє пізніше. 
Тому заздалегідь приготував упаковку гідазепаму  та свої міцні обійми.

І її накрило… . Потужно і небезпечно. Як будь-яку мати. Ураганом пройшлася по квартирі, мармизі Дороша, та машині Сергія. Буквально хвилин десять, в яких жінка переживала своє пекло невідомості та безнадії. 
Напів притомну,  Ярослав привіз її до себе, поклав на ліжкові і зробив укол заспокійливого. Повинна спати. Як не подіє, планував викликати лікаря. Та поки все обійшлось. Що буде далі, не знав ніхто. Навіть йому нічого не повідомили. Але він ще матиме змогу звʼязатися з командуванням. Та це згодом. Зараз важлива тільки вона. Пушок ліг я всією своєю тушею біля жінки, витягнувся у весь зріст та склав передні лапи на грудях у не, обіймаючи. З іншого боку притулився Ярослав, ніжно огорнув в своїми руками та боявся навіть дихати, аби ненароком не розбудити кохану. 
Кіт спав, Ліза спала і він заснув. Заснув з надією, що все буде добре.