Розділ 19

Я прокинулася від того, що слуги метушились, бігали за дверима. Хтось навіть помилково похапцем відкрив двері кімнати, де жили ми з Мілою.

За вікном було темно. Відчувши недобре, я накинула сукню і, поправивши племінниці ковдру, спустилася вниз.

— Айно... — ми побачили один одного, коли я ще була на сходах.

Серце пропустило удар, світ немов завмер, як тоді в танці.

І ось Арквіл вже поруч зі мною, його мати щось невдоволено кричить позаду. Але кер обіймає мене, судорожно стискає, немов це я була в смертельній небезпеці весь цей час. Від нього пахне димом, в волоссі попіл, сажа на руках. Я відсторонено помічаю, що у нього вже засохла кров на щоці, і здригаюся:

— Ти поранений? З тобою все гаразд?

Які дурні питання! Так він ледь на ногах стоїть, звичайно ж, з ним не все в порядку. Йому потрібно до лікаря, потім відпочити, поспати...

— Ні, не поранений, — посміхнувся він. — У таких боях не буває ран — будь-яка промашка смертельна... Майже будь-яка.

Чоловік кивнув на щось позаду себе, і я побачила кера Валентайна, що лежав на принесеному в хол столі. Слуги метушилися навколо, хтось бігав з водою і відрами, хтось ніс ганчірки. Так не носяться з мертвими. Невже? ..

— Він живий?

Але щось з господарем будинку було не так, крім жахливої блідості. Я навіть не відразу зрозуміла, що, а коли зрозуміла — відчула, як мене почало нудити. Його рука! Та, на якій був перстень — її не було!

— Тобі краще піднятися наверх, — помітивши мій стан, попросив Арквіл. — Я не знаю, чи виживе батько. Уже диво, що він не помер по дорозі сюди... Поспи ще трохи, поки є час. Я повинен допомогти тут.

— Може, і я можу щось зробити? — хоча б рвати ту ж тканину на бинти або промивати Валентайну рани...

— Ні, якщо нам зараз що і допоможе, то це ті

Чи могла я сперечатися в такій ситуації? Звичайно, ні. Притулившись до його губ, щоб висловити тривогу, що не покидала мене весь цей час, піднялася назад до Міли і лягла на сусіднє ліжко.

Сон так і не прийшов до самого ранку. Я довго прислухалася до голосів, і коли перші промені торкнулися висадженої під вікном яблуні, я все ж набралася сміливості і знову спустилася вниз.

В холі, куди до цього принесли стіл, на якому намагалися вилікувати Валентайна, зараз було порожньо. І не скажеш, що тут відбувалося вночі. Лише стійкий запах троянд і ще якихось місцевих квітів, від якого свербіло в носі, наводив на думки, що ним намагалися перебити кров.

Слуги, мабуть, сильно вимотались від допомоги Арквілу в лікуванні батька і спали. Принаймні, в будинку панувала повна тиша. Я підійшла до дверей їдальні — сильно хотілося пити — і почула голос Міранди:

— Арі, милий... — вона говорила пошепки, але все одно кожен звук був чітко чути. — Навіщо тобі такий тягар? Безродна дівка! Та ще з дитям! Поміркуй сам. Я з твоїм батьком сьогодні ж покину Февеньяр, ти можеш поїхати з нами. У Валентайна є родичі за кордоном, вони візьмуть нас.

— Я не впевнений, що розум батька відновиться.

— Тим більше! Ти ж не залишиш мене одну? — жалісливо промовила жінка.

— Ні.

Я не знала, до чого це «ні» відносилося, але на душі від нього стало гірко. Вирішивши, що далі мені слухати нічого, обережно піднялася назад в кімнату і, ледь торкнувшись подушки головою, забулася неспокійним сном.

Прокинулася я від того, що на мені скакала Міла.

— Прокидайся, Айно! Всі їдуть! — смикала вона мене за волосся і намагалася розліпити повіки руками.

Я не відразу зрозуміла, про що вона говорить. А коли зрозуміла, мало не впала з ліжка.

— Що? Де? Як?!

— Та подивися у вікно!

Підскочивши на ноги, я висунулася в віконце, але через розрослі гілки яблуні дорогу майже не було видно. Тільки те, що кер Матильда розмовляє з кимось із слуг, а потім всі вони сідають в карету і їдуть.

— Айно, ну ти чого? Ходімо! Потрібно наздогнати! — тягнула мене за руку Міла, але я так і не рушила з місця.

Невже Арквіл послухав свою матір і поїхав разом з нею за кордон? Але... як же я?

Міла теж побачила, що карета від'їхала, і ображено засопіла. Потрібно теж зібратися і швидше залишити цей будинок. Напевно пожежу в столиці вже загасили, і дуже скоро людям знадобиться винуватий. Їм буде все одно, кого рвати на шматки за те, що сталося з їхніми родинами та майном. Арквіла і його батька бачили багато, а значить, лише питання часу, коли сюди прийдуть і, не знайшовши їх, можуть заарештувати нас.

— Я їсти хочу, — вимогливо попросила Міла, — у мене животик болить від голоду.

Ох, їжа. Можливо, Міранда забрала з собою не весь провіант, потрібно пошукати в кухні.

— Ходімо, — я стягнула з ліжка простирадло і взяла з собою, щоб відразу скласти в нього все, що знайдемо.

Потрібно було поспішати. Ми спустилися вниз, Міла втекла вперед, ховаючись за дверима кухні. Ну яка все-таки невгамовна дитина! Я вже теж повернула за нею, як раптом зрозуміла, що позаду мене на дивані хтось сидить.