Розділ 7

Міла кізкою стрибала навколо мене, не відходячи ні на крок. В ній було стільки сил і бажання дії, немов вона проспала не кілька годин, а як мінімум кілька днів. Я пам'ятала, що обіцяла керу приготувати для нього ванну, але все виходило робити в кілька разів повільніше, ніж зазвичай, через те, що Міла була поруч і постійно відволікала питаннями, чи тим, що лізла, куди не просять: то знову трохи не шубовснула в озеро, то у ванній почала грати з пляшечками на полицях. Довелося крикнути на неї, але це не подіяло. Поки я наповнила ванну, вона примудрилася відкрити одну з банок і вилити прямо на себе.

— О! Дивись, бульбашки! — я повернулася до неї і трохи не застогнала, коли зрозуміла, що вона наробила. Та сама синя банка з шампунем!

Як Олена справлялася з цим маленьким породженням? Мабуть, на моєму обличчі все дуже виразно відбилося, тому що Міла, зойкнувши, зірвалася з місця.

— Не карай мене! — крикнула, тікаючи, остаточно розливаючи шампунь по кам'яній підлозі. — Я не спеціально!

Я кинулася за нею, але, наступивши на калюжу, заковзала і впала, боляче вдарившись об стіну плечем. Вилаялася про себе, буквально скриплячи зубами. Ну що це таке?! Носиться всюди, скрізь залазить. Ніякого виховання! Всі діти як діти, а вона — маленька паршивка! Моя б дочка ні за що такою не була!

Моїм думкам раптом вторувало відлуння голосу вітчима: «Погана кров — погані діти. Ти подивися на них, нічого путнього не виросте, були б вони моїми рідними дочками, у них би хоч розум був...»

Це що, виходить... Я зараз думала про Мілу точно так само, як вітчим про нас з Оленою? Від цього відкриття стало соромно, я важко піднялася і попленталася в коридор. Потрібно знайти племінницю і поговорити з нею, адже вона сама могла впасти і розбити собі голову! Вода, слизько, хіба можна ще й мило чіпати? Тим більше таке дороге.

— Міло, йди сюди! — покликала, але у відповідь почула тільки приглушені схлипи. Та де ж вона? — Міло! Я не буду тебе карати. Виходь.

Дівчинка явно мене почула, тому що перестала плакати і зачаїлася.

— Міло! Це вже не смішно. А ну вилазь зараз же! — як же складно з цими дітьми! Я зітхнула глибоко і, намагаючись взяти себе в руки, покликала вже м'якше. — Міло, я не серджуся на тебе...

Пройшовши ще кілька кроків вперед, помітила, що двері комори прочинені, зазирнувши туди, побачила дівчинку, що зіщулилася на підлозі та обхопила себе руками.

— Ти мене будеш бити... — схлипнула вона, і з її носа зірвалася велика крапля.

Розгубившись при вигляді дитячих сліз, присіла і обережно прибрала з обличчя світлі прядки.

— Не буду. Разом приберемо все, а потім попросимо у кера вибачення за те, що розлили його... шампунь.

Зрештою, я профукала двісті срібних, так що парою більше монет, парою менше — моє становище це не врятує. Це ж я винна, що не догледіла за дитиною.

— Він накаже мене відшмагати, — уперто мотнула головою Міла. — Я розбила у кульгавої Ірми парфуми, вона наскаржилася тітоньці Кларіссі, і та наказала...

Я обережно погладила дівчинку по спині, але та лише відсахнулась.

— А мати що? — співчутливо запитала я.

— А мама сказала, що не можна чуже без дозволу брати. Але я тільки подивитися, — захлинаючись сльозами, вона виставила вперед порожню банку з-під шампуню. — Я просто думала, що... Я думала... Просто хотіла...

— Ну все, все, заспокойся...

Міцно стиснула її в обіймах. Вона була мокрою від шампуню, і я відчула, як і моя сукня стає вологою.

— Давай не будемо говорити, що я розлила? — глухо запропонувала Міла, трохи заспокоївшись.

— Брехати недобре, — з посмішкою зауважила я, — брехунів нечистий в душогубку забирає.

— Ми ж не брехати... ми просто не скажемо, — Міла затисла собі рота рукою.

Як же все-таки швидко у дітей змінюється настрій, тільки що ридала ридма, а тепер посміхається і будує підступні плани, як приховати свою проказу.

— Ох, — похитала я головою з робленою серйозністю, — підемо, приберемо там все для початку.

***

Через півтори години ванна була готова, підлогу витерто — у цьому мені старанно допомагала племінниця. Ми з нею передяглися в сухе і вирушили в кухню, чим-небудь перекусити. Варто зайти, як я побачила Арквіла, що стояв до мене спиною. Стоячи з опущеною головою, руками він спирався на стільницю. Весь його вигляд був якимось болючим.

Я прикусила губу до болю, борючись з бажанням доторкнутися до нього.

— Може, мені все-таки що-небудь приготувати для вас, кере? — обережно окликнула його.

Адже він себе погубить! Цілими днями в закритому приміщенні, їсти — нічого не їсть, та ще й цей його дивний вогонь, який, часом, здавалося, пожирав його зсередини...

— Ні, дякую, — він стрепенувся, ніби щойно помітив, що не один в кухні.

А адже я так і не сказала йому про свою помилку — з жахом згадала, гадаючи, чи перевіряв він гроші і товар.

— Ми... з Мілою приготували ванну, як ви і просили, кере, — додала я, аби не мовчати.