Розділ 2

Ми йшли по широкій дорозі в місто Лігор, розташоване на півночі. Я боялася, що мала буде вередувати, але Арквіл посадив її перед собою, і за весь шлях вона не видала жодного звуку.

До Чорного озера, на березі якого розташувався замок кера, йти довелося хвилин сорок. Два поверхи й вежа, що сиротливо підносилася над водною гладдю.

Майже весь шлях я проробила, поринувши в думки про сестру. Коли кер під'їхав до воріт і спішився, я здивувалася:

— Вас ніхто не зустрічає? — і тут же прикусила язика.

Це ж кер! Син головного мага, а не сільського пекаря!

Вітчим свого часу не раз мене бив за нетактовність і невміння тримати язик за зубами.

Так що і тут краще мовчати і зайвий раз не привертати увагу. Ще знову кине в мене якимось заклинанням!

При думці про заклинання я згадала те, яким мене вдарило біля будинку. Цікаво, що ж це було і чи варто мені турбуватися за наслідки? Перетворюся в якусь жабу ще... Недарма в селі про нього плітки ходять. Раптом я не перша, кого він привів до себе в замок?

Холодок всередині змусив зіщулитися.

Ох, а я, дурна, ще й дитину за собою потягла! Тепер обох погубить.

— Я живу тут один, — холодно відповів кер, явно не бажаючи вдаватися в подробиці.

Угу, одному легше сліди злочинів замітати...

Потрібно було хоч якось заспокоїтися.

І взагалі, може, йому потрібна служниця! До будь-якої роботи я була звична і не боялася труднощів.

Але взагалі дуже дивно, звичайно, що Арквіл не притягнув з собою зі столиці кухарів, економок і дворових. Приїхав він сюди, за чутками, два тижні тому. Як же він обходився один увесь цей час? Він же чоловік, та ще й з благородних...

Дуже дивно і дуже підозріло.

Кер, тим часом, обережно спустив з коня мою племінницю, швидкоплинно попестивши дівчинку по голові. Та відразу ж вжала голову в плечі, ніби чекала удару.

Арквіл вивів кілька рухів рукою, і, як і минулого разу, в повітря злетіли зелені іскри... і тут він раптом різко зупинився, немов згадав про щось важливе.

— Айно, — покликав він, — а спробуй-но відкрити двері.

Не розуміючи, навіщо йому це, я насупилася, але все ж підійшла ближче. Двері були високими, з масивними кованими петлями і величезним металевим кільцем. Так як ручки не було, я взялася за це саме кільце й потягнула що було сил.

— Так я і зна... — задумливо прошепотів кер, але раптом затнувся на півслові, коли двері зі скрипом піддалися і повільно почали відкриватися.

— Вам би їх змастити, чи що, такі важкі, та ще й всі петлі проржавіли... озеро поруч, вологість... — я зупинилася перевести подих і знову відважила собі уявний запотиличник.

Ну ось куди я зі своїми порадами? Ох, мало мені від вітчима прилітало! Я трохи стиснулася, чекаючи відповіді, але чоловік на диво мовчав.

Він, не рухаючись, дивився на мене так, ніби у мене, як мінімум, друга голова зросла. Очі його розширилися, брови злетіли вгору. Здавалося, він навіть дихати перестав.

— Кере?.. — тихо повторила я, не розуміючи, що відбувається. — Все в порядку?

Хто знає цих магів. Може, він впав у транс, або прямо зараз його душу глухий бог покликав? Я обережно помахала перед його обличчям розкритою долонею і здригнулася, коли він раптом перехопив її:

— Ти що собі дозволяєш? — по голосу було чутно, що він більше розгублений, ніж розсерджений.

— Я... — я почервоніла і відвернулася. — А де дівчинка?

Серце впало в п'яти, коли я зрозуміла, що не бачу її на доріжці перед замком.

— Де ж вона? — кинулася геть від воріт, витягаючи шию і намагаючись помітити її.

З одного боку — озеро, з іншого — ліс. І те, й інше — не місце трирічній дитині гуляти одній. Куди ж вона могла піти?!

Кер швидким кроком попрямував навколо замку. Вирішивши, що, можливо, він застосував якусь магію і знає, де шукати пропажу, побігла за ним. Варто було зайти за ріг, я побачила збитий з дощок причал для човнів. Племінниця стояла на ньому. Ніколи раніше я не відчувала радість навпіл зі страхом: вона швидко знайшлася, але озеро напевно глибоке, а дівчинка стояла в небезпечній близькості від краю. Не встигла я додумати страшну думку, як дівчинка, потягнувшись за чимось, похитнулася, зірвалася з краю і пішла під воду.

— Ні! — заволала я, кидаючись до неї.

В голові набатом билася відчайдушна думка пірнути слідом, нехай я і не вміла плавати. Але кинутися в воду не встигла — Арквіл випередив мене: витягнувши вперед руки, чорною тінню він пірнув з краю помосту. Через кілька секунд я вже стояла на тому місці, де тільки що був він. По воді розходились широкі кола.

«Сліпа богине, почуй мій поклик! Будь ласка, допоможи йому врятувати її, допоможи йому...» — я закрила долонями очі, як було прийнято під час молитви, відчуваючи, що тремчу всім тілом.

Почувся сплеск. Я насилу відвела долоні від обличчя. На руках у кера була моя племінниця! Він обережно підняв її, я допомогла покласти дитину на поміст.