Розділ 1

— У моєму домі дитина продажної дівки жити не буде!

Коли констеблі привели дівчинку, вітчим був на роботі. У мене при погляді на неї буквально стискалося серце, а в грудях ніби щось стискалося. Один в один моя старша сестра, яку вітчим кілька років тому відвіз в місто, і очі яскраво-зелені, як у мене. Худа і налякана дівчинка років трьох на вигляд стискала в руці ганчір'яну ляльку. І на всі питання мовчала, дивлячись кудись у підлогу. Тепер вітчим повернувся і дитині явно не зрадів. Розлютившись, він схопив дівчинку за руку і поволік її з дому.

Бачачи бездіяльність матері, я кинулась йому навперейми. Нехай сліпа богиня допоможе мені!

— А ну геть! — він штовхнув мене, і я, впавши, вдарилася спиною об кут одвірка, на мить втративши можливість дихати. — Не розумію, чому її до нас прислали? В борделях повний дім жінок, що, нікому за нею доглянути там, чи що?

Він голосно обурювався, тягнучи дитину до воріт.

— Куди ти її, Ірвіне? — злякано подала голос мама, але спроби його зупинити так і не зробила.

Я нарешті змогла піднятися і, рвучко втерши сльози, що виступили, знову кинулася за вітчимом. Мені вже майже дев'ятнадцять, але я, як і сім років тому, коли цей чоловік вперше з'явився в нашому домі, відчуваю себе безсилою проти нього.

— Відведу до старости! — гаркнув чоловік. — Він увечері в місто їде, нехай везуть назад.

— Почекай! — забігши вперед, встала перед ним, загороджуючи дорогу. — Дозволь дівчинці залишитися, я сама за нею дивитимуся.

Як я буду все встигати, виконуючи свої обов'язки по дому, продовжуючи працювати в полі і в корівниках нашого кера-землевласника, я в цей момент навіть не думала. Але бачачи, що вітчим зупинився, збадьорилася і продовжила:

— Буду віддавати їжу зі своєї порції...

Не встигла договорити, як чоловік з розмаху дав мені важкого ляпаса. Голова безвольно мотнулась, в очах на мить потемніло.

— Що тут відбувається? — чужі слова пролунали глухо, немов я в цей момент була під водою.

Обернулася і подивилася каламутним поглядом — одразу за городом на породистому чорному жеребці височів чоловік. Аристократичні риси обличчя, чорне, як смола, волосся.

— Домашніх вчу уму розуму, кере Арквіле, — пробелькотів вітчим, улесливо вклоняючись.

Невже це і є той самий Арквіл?! Молодший син головного королівського мага! Негідник, вбивця і отруйник, за чутками, який приїхав у наш край заради якихось чорних нелюдських експериментів.

— В такому разі, роби це тихіше, — поморщився аристократ, зручніше перехоплюючи поводи коня.

В цей момент дівчинка, влучивши мить, вчепилася в руку вітчима зубами. Він протяжно завив від болю, намагаючись струсити дитину, але марно. Арквіл стиснув губи, дивлячись на цю картину, і махнув рукою. Зелені спалахи пройшли від його передпліччя до кінчиків пальців, і з його руки вирвалася магічна хвиля, що понеслася в нашу сторону.

Вітчим інстинктивно виставив перед собою дитину, і я, бачачи, як прямо до дівчинки летить магічна хвиля, зробила крок у бік, закриваючи її собою. Магія вдарила кудись в область сонячного сплетіння, розсипалася зеленими іскрами... і нічого не сталося.

Арквіл виглядав явно здивованим. Відточеним рухом зіскочив з коня і підійшов ближче. Розгублений і переляканий вітчим нарешті випустив дівчинку, і я відразу перехопила дитину, задвинувши собі за спину. Серце калатало як після швидкого бігу, а голова розколювалася від отриманого ляпасу.

— Як тебе звуть? — спохмурнівши, запитав Арквіл.

— Це моя пасербиця, кере. Айна її звати, — улесливо вклоняючись, відповів вітчим замість мене.

— Бачу, вона приносить тобі багато клопоту, — звернувся до вітчима кер. — Як щодо п'ятдесяти срібних? І я її заберу?

Забере? Куди забере? Як забере?

Сенс сказаного дійшов до мене не відразу.

— Я не залишу дитину! — я не відразу збагнула, що сказала це вголос.

Маг схилив голову і подивився на дитину за моєю спиною:

— Твоя?

Перш ніж вітчим встиг вставити хоч слово, я твердо випалила:

— Моя!

Оглянувши мене з голови до ніг, Арквіл ледве чутно сказав:

— Шлюбних браслетів немає. Гм... — Арквил повернувся до вітчима і, гордовито дивлячись на того зверху вниз, вимовив. — Тоді сорок за обох?

Очі вітчима жадібно заблищали. Я ж у паніці обернулася, намагаючись знайти підтримку у матері, але та дивилася на все переляканими очима, так і стоячи на порозі будинку.

— Кере, адже вона мені як дочка... а дитина взагалі відрада старості...

— Тридцять — остання пропозиція. Ні? Ну що ж... — з цими словами він розвернувся і попрямував до свого жеребця.

— Стійте, стійте... мене цілком влаштує! — поспішно погодився вітчим і, схопивши мене за руку, виштовхнув вперед.

Мною оволодів ступор, руки і ноги оніміли, відмовляючись слухатися. Що зараз сталося? Про що вони говорять? Мене що — продали? Менше ніж за півсотні срібних? Та коза коштує дорожче!