Непроханий гість

Аліса

Понеділок починався так, ніби нічого дикого в п'ятницю увечері не сталося.

Я сиділа на третьому ряду великої лекційної аудиторії Академії мистецтв, підперши підборіддя рукою, і старанно вдавала, що уважно слухаю лекцію з організації масштабних культурних заходів. Зошити перед Катею та Лєрою були поцятковані схемами, викладач — поважний професор Яковлєв — захоплено розмахував руками біля інтерактивної дошки, а я... я вже годину билася з власним мозком.

Я намагалася переконати себе, що все скінчено. Що я поставила крапку.

Я повернула картку? Повернула. Висказала все в обличчя? Висказала. А те, що було потім... Те, як його гарячі долоні притиснули мене до його широких грудей, як його низький голос прошиб мене до мурашок і як він... як він посмів мене поцілувати — це просто прикра випадковість. Помилка. Брудна гра багатого, самозакоханого хлопця, який просто хотів залишити останнє слово за собою.

Я торкнулася пальцями нижньої губи. Вона досі реагувала зрадницьким поколюванням на саму згадку про той поцілунок.

«Забудь, Алісо. Його звати Марк, він господар свого пихатого світу, а ти тут, щоб учитися. Ви більше ніколи не перетнетеся», — мов закляття, прокручувала я в голові.

Раптом важкі масивні двері аудиторії рвучко відчинилися. Професор Яковлєв розгублено замовк на пів слові й опустив маркер. Уся сотня студентів синхронно повернули голови до входу.

Першим увійшов декан нашого факультету, променисто посміхаючись і поправляючи окуляри. А одразу за ним...

Повітря в моїх легенях миттєво вибухнуло й зникло. Серце пропустило удар, а потім з божевільною силою влупило прямо в ребра.

Це був Марк.

Тільки цього разу на ньому не було шкіряної куртки чи розстебнутої сорочки. Він був одягнений у бездоганний темний костюм-трійку індивідуального пошиття, який ідеально підкреслював його широкі плечі й статуру. Сніжно-біла сорочка, годинник із важким золотим корпусом на зап'ясті й гладко зачесане волосся. Він виглядав не просто дорого. Він виглядав як втілення влади, грошей і абсолютної, незаперечної впевненості.

— Боже мій... — прошепотіла поруч Катя, стискаючи мою руку. — Алісо, це що... це ж той хлопець із «VALHALLA»?!

— Що він тут робить?.. — видавила я з себе, відчуваючи, як земля повільно тікає з-під ніг, а щоки починають палати від дикого, неконтрольованого гніву.

Марк повільно провів поглядом по рядах студентів. Він робив це спокійно, з недбалою грацією хижака, який точно знає, навіщо прийшов. І коли його темні, карі очі зупинилися на мені, на кутиках його вуст з'явилася та сама нахабна, майже непомітна для інших усмішка.

Він знайшов мене за секунду.

— Шановні студенти! — урочисто вигукнув декан, виходячи на середину трибуни. — Хвилиночку уваги! Сьогодні до нас завітав наш вельмишановний гість та новий партнер академії — Марк Вікторович, засновник і власник провідної мережі розважальних та івент-комплексів міста.

В аудиторії прокотився захоплений шепіт. Дівчата на перших рядах миттєво випрямили спини й почали поправляти волосся.

А я заніміла. Власник?!

Виходить, він не просто якийсь балуваний мажор, який купує VIP-картки... Це його клуб. Це його охорона. Це його імперія.

«То ось чому він так посміхався, коли я погрожувала йому охороною!» — пекучий сором і лють накрили мене з головою. Я почувалася максимально дурною, і він про це знав!

— Марк Вікторович пропонує нашій академії унікальну можливість, — продовжував декан. — Його компанія запускає масштабний культурно-розважальний проєкт, і він особисто вирішив відібрати найкращих студентів нашого факультету для практичного стажування з можливістю подальшого працевлаштування.

Марк зробив крок уперед, спокійно поклавши одну руку в кишеню штанів. Його голос, коли він заговорив, заповнив усю аудиторію — низький, бархатистий, з тими самими владними інтонаціями, від яких у мене всередині все стискалося у вузол.

— Доброго дня, майбутні колеги, — мовив він, дивившись прямо на мене, хоча вдавав, що звертається до всіх. — Мені потрібні люди, які вміють думати нестандартно. Ті, хто не боїться брати на себе відповідальність, мають власну думку й здатні бачити деталі там, де інші бачать лише обгортку.

Кожне його слово було адресоване мені. Це був прямий, зухвалий виклик. Він прийшов у мій світ, до моєї академії, сів на трибуну й наочно показав: він може дістати мене де завгодно.

— Проєкт складний, вимоги високі, — продовжив Марк, злегка примружившись. — Але той, хто пройде відбір, отримає реальний досвід і повну свободу дій.

— Це ж шанс один на мільйон! — прошепотіла Лєра. — Алісо, ти тільки подивися на нього... Він же просто неймовірний!

— Він нестерпний монстр, — процідила я крізь зуби, намагаючись змусити руки не тремтіти.

— Отже, — професор Яковлєв узяв список групи. — Марку Вікторовичу, як ми проведемо відбір? Конкурс портфоліо?

— Ні, — Марк повільно перевів погляд від професора прямо на мій третій ряд і зробив паузу, що змусила затамувати подих усю аудиторію. — Мені не потрібні папери. Я вже роздивився деякі роботи й оцінив потенціал. Мені потрібен керівник студентської групи. І я вже знаю, хто це буде.

Серце впало кудись у прірву.

— Аліса, — чітко й гучно вимовив він моє ім'я, змусивши сотню людей розвернутися в мій бік. — Студентка першого курсу. Її аналітичний погляд на логістику та простір минулого тижня мене дуже вразив. Підніміться, будь ласка.

Усі дівчата в аудиторії миттєво повернули голови до мене з подивом і заздрістю. Катя з Лєрою вирячили очі.

Я сиділа, мов прикована до стільця. Щічки палали, а всередині все вирувало від бажання підвестися й кинути в його самовпевнене обличчя чимось важким. Він зробив це навмисно. Він поставив мене в кут перед усією академією! Якщо я відмовлюся — це виглядатиме як дурість і сміховинний каприз перед деканом. Якщо погоджуся — потраплю прямо в його загребущі лапи.

Я повільно, з максимально холодною витримкою підвелася зі свого місця. Розправила плечі, підняла підборіддя й зустріла його палаючий погляд.