Робочий хаос і одна зеленоока проблема

Марк

Субота й неділя минули для мене в суцільному пеклі, яке я сам собі й створив.

Зазвичай вихідні для власника мережі нічних клубів і закладів відпочинку — це найгарячіший робочий час, коли гроші течуть рікою, а контроль має бути залізобетонним. Але цими вихідними я працював не просто заради прибутку. Я працював, як божевільний, щоб змусити свій мозок заткнутися. Я завантажив себе справами так, щоб у голові не залишалося жодної вільної секунди.

Не допомогло. Жодного бісового разу.

У суботу з самого ранку я стирчав на об'єкті в центрі міста, де ми готували до відкриття новий ресторанний комплекс. Замість того, щоб спокійно перевіряти кошториси, я ганяв підрядників так, що в них піт піджаки пропікав.

— Марку Вікторовичу, ми не встигаємо з монтажем світлової системи в залі, постачальники затримують кабель на три дні... — виправдовувався виконроб, нервово перебираючи папери в руках.

Я зупинився посеред напівголого залу, повільно зняв темні окуляри й подивився на нього тим самим поглядом, від якого в моїх людей зазвичай вимикався інстинкт суперечок.

— Мене не цікавлять кабелі постачальників, — спокійно, але виморожуюче-холодно мовив я. — Мене цікавить дата відкриття. Якщо в понеділок о дев'ятій ранку світло не працюватиме, ти й твоя бригада шукатимете роботу на будівництвах за містом. А гроші за затримку я вирахую з вашого кошторису. Питання є?

— Н-немає... Все зробимо, — поблід чоловік і миттєво випарувався.

Я завжди був строгим. Я не терпів аматорства, соплів і виправдань. Але я завжди був справедливим. Якщо хлопці відпрацьовували на тисячу відсотків — вони отримували найвищі премії в місті й знали, що за ними я стою стіною. Я ніколи не карав без причини, не знущався над слабшими й завжди закривав фінансові питання своїх людей, якщо в когось ставалася біда. У моїй структурі мене поважали й боялися одночасно.

Але цього разу я зловив себе на думці, що моя жорсткість була лише ширмою. Замість того, щоб думати про графіки монтажу, я бачив перед очима точені вилиці, нафарбовані губи й ці запеклі зелені очі в сірому піджаку.

«Я прийшла повернути борги...» — знову лунав у моїх вухах її холодний, але такий бісово привабливий голос.

«Дідько!» — подумки вилаявся я, з силою стискаючи кермо свого авто, коли переїжджав з одного об'єкта на інший.

Це була якась дика, непіддатлива логіці абсурдність.

Мені двадцять шість років. У мене під контролем сотні працівників, мільйонні обороти, зв'язки, статус. На мене щовечора весело й безсоромно вішаються найвродливіші дівчата міста — моделі, бізнес-вумен, доглянуті красуні з губами «бантиком» і дорогий шмотом. Вони готові на все, аби я просто посміхнувся їм чи назвав своє ім'я. Вони заглядають мені в рот, чекають на мій погляд і мріють потрапити до мого авто.

І тут з'являється вона. Студентка першого курсу. Дівчина з гуртожитку, яка вчиться на івент-менеджера й ходить у сірому брючному костюмі. Без зв'язків, без статків, без претензії на VIP-статус.

І саме вона — саме ця 18-річна малеча — просто рознесла мій спокій на тріски!

У неділю ввечері, під час перевірки «VALHALLA», я взагалі спіймав себе на тому, що стою біля того самого скляного огородження у VIP-зоні вже пів години. Я не слухав звіт головного бухгалтера, який щось бубнів поруч про податки. Я дивився на порожнє місце біля колони, де два дні тому притискав її до себе.

Мої пальці досі, здавалося, відчували гарячий відгук її поцілунку. Я прокручував той момент тисячу разів. Вона ж завмерла! Вона на секунду відповіла, вона відчула цей струм так само сильно, як і я! А потім розвернулася й утекла, ніби я був для неї найгіршим кошмаром.

— Марку Вікторовичу, ви мене чуєте? — обережно запитав бухгалтер, перериваючи мої роздуми.

Я повільно повернув до нього голову. Погляд, мабуть, був таким важким, що чоловік миттєво позадкував.

— Залиш документи на столі в кабінеті, — відрізав я. — Іди.

Коли я залишився один, то дістав із кишені телефон. Екран блиснув. Я відкрив файл, який мені ще в п'ятницю скинув Ігор. Повне досьє: Аліса. Академія мистецтв. Студентка.

Я довго дивився на її фотографію зі студентського квитка. Там вона була без графічних стрілок і матової помади — просто мила дівчина з трохи припіднятими підборіддями й тими самими живими, уважними очима.

— Ти думаєш, що втекла, зеленоока? — тихо прошепотів я до знімка на екрані. — Ти думаєш, що кинула картку, нагримала на мене, налякала своїми «підборами» — і все?

Ні. Я звик доводити кожну справу до кінця. Якщо будівництво — то найкраще. Якщо клуб — то номер один. І якщо ця дівчина засіла в моїй голові так глибоко, що я три дні не можу спати й нормально працювати, то я не збираюся чекати, поки вона знову вирішить завітати до мого клубу.

Вона не грає за моїми правилами в моєму світі? Чудово. Значить, я прийду в її світ.

Я викликав номер Ігоря.

— Ігоре, підготуй машини на завтрашній ранок.

— Куди їдемо, Марку Вікторовичу? На новий об'єкт?

Я зробив повільний вдих, відчуваючи, як усередині знову спалахує той самий азартний, дикий вогонь, і посміхнувся:

— Ні. Поїдемо в Академію мистецтв. Нам терміново потрібно обговорити співпрацю з факультетом івент-менеджменту.