Обурення

Ранок п'ятниці в гуртожитку починався як зазвичай — з шуму в коридорі, дзенькоту посуду на спільній кухні та запізнілих спроб зібратися на першу пару. Проте для мене цей день уже з самого ранку пішов не за планом.

Я сиділа за робочим столом, переглядаючи конспекти з івент-дизайну, коли двері нашої кімнати рвучко відчинилися. На порозі стояла Катя з величезною коробкою з темного, майже чорного матового картону. За нею із виряченими від захвату очима заглядала Лєра.

— Алісо... це тобі. Вахтерка сказала, що кур'єр шукав саме тебе і декілька разів уточнював ім'я! — здивовано вигукнула Катя, ставлячи коробку прямо на мій стіл поруч із підручниками.

— Мені? Від кого? — я здивовано примружилася, відкладаючи ручку.

Коробка була перев'язана важкою шовковою стрічкою графітового кольору. Жодного  натяку на відправника. Лише ідеальна, стримана вишуканість.

— Ну ж бо, відкривай швидше! Не томи! — підганяла Лєра, буквально нависаючи над моїм плечем.

Я обережно потягнула за край стрічки. Вона легко розв'язалася, і коли я підняла кришку, кімнату миттєво заповнив густий, солодкувато-пряний аромат. Усередині лежав вишуканий букет із темно-бордових, майже чорних троянд. Вони виглядали настільки ідеально, ніби були виточені з темного оксамиту. А прямо в центрі букета лежав щільний конверт із чорного паперу з тисненим логотипом клубу «VALHALLA».

Моє серце пропустило удар.

Я повільно дістала конверт і відкрила його. Всередині лежала лакована чорна VIP-картка-перепустка із золотим тисненням, а під нею — невелика записка, написана розмашистим, впевненим і чітким чоловічим шрифтом:

«VIP-зону не оцінюють знизу, зеленоока. Чекаю сьогодні о 22:00. Перевіримо твоє «мені й тут чудово» на міцність».

Підпису не було. Але він і не був потрібен.

«Зеленоока». «Мені й тут чудово».

Усередині в мене все миттєво спалахнуло гарячою хвилею. Це був той самий нахаба з коридору біля лаунж-зони! Той самий чоловік із темними, як прірва, очима, шкіряною курткою та владним голосом, чиї долоні лише кілька днів тому обпікали мою талію.

— Боже мій... — видихнула Катя, роздивляючись VIP-картку в моїх руках. — Це ж перепустка в закритий VIP-сектор «VALHALLA»! Алісо, ти взагалі розумієш, що це таке? Сюди навіть місцеві мажори місяцями чекають на доступ! Хто цей хлопець?! Це той, із яким ти зіштовхнулася біля лаунжу?

— Це той, хто вирішив, що йому дозволено все, — процідила я крізь зуби, відчуваючи, як пальці стискають цупкий папір записки.

Ревнощі? Ні. Враження? Ані трохи. Мене охопила справжня, чиста лють.

Як він дізнався моє ім'я? Як знайшов адресу гуртожитку і номер кімнати? Він що, найняв когось, щоб прорахувати мене? Цей самозакоханий хлопчисько, який, мабуть, купує дорогі перепустки в клуб і звик, що дівчата втрачають свідомість від його уваги, вирішив, що після першої відмови він просто надішле квіти з карткою — і я, як слухняна лялька, прибіжу до нього о десятій вечора?

— Ти ж не підеш?.. — обережно запитала Лєра, помітивши, як змінилося моє обличчя.

— Піду, — відповіла я холодним, рішучим голосом, підводячись з-за столу.

— Що?! Серйозно? Але ти ж казала, що він нахаба!

— Саме тому я й піду. Я не збираюся залишати йому цей подарунок. Я прийду туди, знайду його, поверну цю картку прямо в його самовпевнене обличчя і зроблю так, щоб він раз і назавжди забув моє ім'я та мій номер.

Дівчата перезирнулися, здивовані моїм тонким, льодяним тоном. Катя хотіла щось заперечити, але під моїм поглядом лише мовчки опустила руки.

Я повернулася до дзеркала, що висіло над робочим столом, і подивилася на своє відображення. Очі палали. Усередині все просто кипіло від обурення.

Який же він нахаба! — ця думка крутилася в моїй голові, мов отруйний веретено.

Він справді вважав себе господарем цього світу. Напевно, звик, що після такого «щедрого» жесту дівчата кидаються йому на шию, дякують за букет і радісно біжать у його VIP-кабінку. Він вирішив, що мене можна прорахувати, як чергову дешеву схему. Навів про мене довідки, дізнався, де я вчуся, де сплю, підкупив вахтерку чи кур'єра... Це було не просто залицяння, це було безцеремонне вторгнення в мій особистий простір. І це викликало в мені не метеликів у животі, а пекучу, нестримну ненависть.

«Перевіримо твоє "мені й тут чудово" на міцність», — знову й знову згадувала я рядки з записки.

— Ну що ж, перевіримо, — тихо мовила я до свого відображення. — Ти дуже сильно пошкодуєш, що взагалі вирішив зі мною зв'язатися, мажоре.

Весь залишок дня минув як у тумані. На лекціях я не чула жодного слова викладача — в голові вирував план моєї «зустрічі». Я прокручувала сотні сценаріїв нашої розмови, підбирала найгостріші слова, які мали б пробити його товстошкіру самопевність і змусити відчути себе нікчемою.

Коли стрілки годинника наближалися до восьмої вечора, я почала збиратися. Це було не просто причепурювання дівчини перед походом у нічний клуб. Це була підготовка воїна до виходу на ринг.

Я підійшла до шафи й дістала свій улюблений сірий класичний костюм-двійку. Ідеально вигладжені брюки зі стрілками й приталений піджак із чіткою лінією плечей. Жодних суконь, жодної декольтованості, жодного натяку на те, що я намагаюся сподобатися чи виглядати сексуально для нього. Сірий колір був строгим, холодним і безапеляційним. Під піджак я одягла шовковий топ у тон, який додавав образу витонченості, але залишав його стриманим.

— Ти виглядаєш... як бос, який іде звільняти підлеглого, — тихо мовила Лєра, спостерігаючи, як я застібаю ґудзики на манжетах.

— Саме так я почуваюся, — відрізала я.

Підійшовши до дзеркала, я взялася за макіяж. Жодного ніжних рожевих тонів чи дівочого блиску. Я вирівняла тон шкіри, зробила чіткі, графічні стрілки на очах, які робили мій зелений погляд ще гострішим, і нанесла матову помаду глибокого, холодного відтінку. Моє обличчя перетворилося на непробивну маску. Волосся я гладко зібрала назад, відкриваючи шию й вилиці.