Не за сценарієм

 Марк

Нічний Київ з висоти другого поверху VIP-зони «VALHALLA» виглядав як на долоні. Важкі баси вібрували під ногами, неонові промені розрізали напівтемряву, а внизу вирувало життя. Вулиці за склом були завантажені автівками, біля входу стояв натовп, а всередині сотні людей шукали ілюзію свободи. Я ж приходив сюди працювати.

— Марку Вікторовичу, з поставкою алкоголю на вихідні все закрили, але знову об'явилися постачальники з минулого тижня. Пропонують «скидку», якщо візьмемо неліцензійку, — тихо мовив мій начальних охорони й за сумісництвом помічник, Ігор, зупиняючись за моєю спиною.

Я навіть не повернув голови. Лише зробив повільний ковток віскі, розглядаючи натовп під ногами.

— Передай їм, що якщо вони ще раз з'являться біля мого клубу з подібними пропозиціями, то залишаться не тільки без бізнесу, а й без зубів, — спокійно, без жодного підвищення тону відповів я. — У «VALHALLA» все має бути ідеально. Я не для того будував цю імперію, щоб якийсь непотріб псував мені репутацію.

— Зрозумів. Зроблю.

Ігор кивнув і беззвучно розчинився в тіні.

У свої двадцять шість я мав те, про що більшість моїх однолітків тільки мріяла: мережу закладів по всьому місту, гроші, повагу та абсолютну незалежність. Але ніхто з тих, хто бачив мене в дорогому шкіряку, з золотим годинником на зап'ясті та на крутому авто, не знав, якою ціною це дісталося.

У мене не було багатих батьків, які б подарували готовий бізнес чи підстелили соломку. Дитячий будинок, холодні вулиці, синяки від вуличних бійок і спортзал — ось яка була моя школа життя. Я зарано зрозумів: у цьому світі ти або хижак, або здобич. Єдиним моїм квитком у майбутнє став бокс і людина, яку я називав Наставником.

Віктор Анатолійович помітив мене на рингу, коли мені було сімнадцять. Люте, вперте хлопчисько, яке йшло з кулаками на будь-яку перешкоду й не вміло здаватися. Він не просто витягнув мене з бруду — він навчив мене прораховувати кроки, тримати удар не тільки в рингу, а й у бізнесі. З часом він зробив мене своїм партнером, а пізніше повністю передав під мій контроль «VALHALLA» — моє найулюбленіше дітище, в яке я вклав душу.

З того часу я засвоїв головне правило нічного міста: купується абсолютно все. Особливо жінки.

За останні кілька років через моє життя пройшли десятки дівчат. Доглянуті, ефектні, стильні. Але всі вони були як під копірку: красива обгортка, пусті очі та непереборне бажання добратися до моєї кредитки, статусних знайомств чи VIP-карти. Вони кидалися на мене, варто було лише клацнути пальцями чи посміхнутися. Саме тому я давно постав хрест на будь-яких стосунках. Я був переконаним холостяком і знав напевне: одруження та «кохання» — це казки для слабких, а справжні почуття в цьому світі не продаються, бо їх просто не існує. Є лише взаємовигода.

Проте сьогоднішній вечір пішов геть не за моїм сценарієм.

Я опустився сходами до службового входу, щоб перевірити роботу фейс-контролю. Біля червоної оксамитової стрічки як раз вишикувалася черга. Мої хлопці мали суворий наказ: заварювати будь-кого, хто не відповідає рівню закладу. Я вже збирався повернутися назад у кабінет, як мій погляд зачепився за компанію з трьох дівчат.

Дві з них були стандартними тусовщицями — яскравий макіяж, коротке вбрання, нервове поправлення зачісок. Але третя...

На ній була лаконічна біла сукня, яка ідеально підкреслювала струнку фігуру, витончені лінії шиї й плечей. Жодного натяку на вульгарність, мінімум косметики та дивовижно спокійний, впевнений погляд. Вона була неймовірно вродливою, але це була природна, глибока краса. Вона не намагалася випнути себе, не заглядала в очі охоронцям і не хиталася від хвилювання. У кожному її русі відчувалася рідкісна, чиста гідність.

Цікаво... Хто вона така? — мимоволі промайнуло в моїй голові.

Я піднявся назад у VIP-зону й продовжив спостерігати. Поки її подруги захоплено роззиралися довкола, вона пробиралася до бару зовсім інакше. У її очах не було дешевого захоплення багатством закладу. Вона дивилася на розташування барної стійки, на акустичні системи, на геометрію неонового світла. Вона дивилася так, ніби розбирала цей клуб на деталі й оцінювала його роботу. Це зацікавило мене ще більше.

Коли дівчата попрямували на танцпол, я вирішив не чекати. Навмисно зрізав шлях через притінений коридор біля лаунж-зони, точно знаючи, що вона прямує туди, аби роздивитися інтер'єр.

Зіштовхнутися з нею біля масивної колони було справою секунди.

Коли від несподіванки вона хитнулася, мої долоні миттєво перехопили її тонку талію. Від неї пахло чимось ніжним — свіжістю, квітковим парфумом і легким ароматом солодощів, що дивно контрастувало з важким тютюновим повітрям клубу. Вона підняла голову, і я вперше зблизька побачив її зелені очі.

Я був упевнений: зараз вона впізнає мене, зрадіє, збентежиться й розтане, як робили всі інші.

— Нічого страшного, — мовив я, злегка тиснучи своєю присутністю й хижо посміхаючись. — Пішли зі мною у VIP-кабінку. Такі дівчата, як ти, мають бути лише там.

Я сказав це тонким тоном господаря, який не звик чути заперечень. Я чекав кивка. Чекав, що вона схопиться за цей шанс.

Але замість цього дівчина рівно подивилася мені прямо в очі. У її погляді не було ані краплі страху чи засліпленості. Вона повільно підняла свою тендітну руку, торкнулася мого зап'ястя й твердо зняла мою долоню зі своєї талії.

— Ви помилилися адресою, — пролунав її холодний, але дивовижно приємний голос. — Я сама вирішую, де мені бути. Мені й тут чудово.

На секунду мені здалося, що я осмислив щось не те. Вона... відмовила мені? Самостійно скинула мою руку й відповіла із такою гордістю?

— Другого запрошення не буде, — примружився я, відчуваючи, як десь у глибині душі спалахує перша іскра роздратованого азарту.

— А я про нього й не просила, — посміхнулася вона максимально відсторонено, розвернулася й просто пішла геть, залишивши мене самого в порожньому коридорі.

Я закляк на місці. Потилицю обпекло неприємне відчуття: мене щойно поставили на місце. Дівчина, яку я бачив уперше в житті, просто розвернулася й пішла.