Київ зустрічав мене осіннім холодом, нескінченними заторами та божевільним ритмом, від якого перші тижні паморочилася голова. Після мого тихого, затишного містечка столиця здавалася величезним вуликом, де кожен кудись поспішає. Але я точно знала, навіщо сюди приїхала. Івент-менеджмент. Спеціальність, про яку мої батьки казали: «А це взагалі справжня професія?», а я бачила в ній можливість створювати незабутні моменти з нічого.
Звісно, я уявляла, як буду організовувати масштабні фестивалі, стильні виставки чи закриті покази. Але поки що мої організаторські здібності зводилися до одного: як трьом дівчатам поділити одне дзеркало в кімнаті гуртожитку за годину до виходу.
— Дівчата, це катастрофа! — вигукнула Лєра, критично розглядаючи своє відображення. Вона тримала в руках плойку, від якої йшов легкий парок. — Якщо я випрямлю це пасмо, я запізнюся. Якщо залишити так — буду схожа на їжака, який пережив напад емоцій. А мені ще треба встигнути намалювати стрілки!
— Дай сюди, — зітхнула я, вихоплюючи в неї плойку. — І взагалі, заспокойся. Тобі пасує цей об'єм.
— Аліско, ти просто мій рятівник, — посміхнулася Лєра й одразу переключилася на свою косметичку, розгортаючи цілу арсенальну палітуру тіней.
Я посміхнулася, спостерігаючи за нею. Зараз важко було повірити, що ще три місяці тому ми були абсолютно чужими людьми. Доля звела нас 1 вересня в отриманні ордерів на поселення. Нам дісталася, здається, найменша кімната на четвертому поверсі гуртожитку. Першого ж вечора, коли ми намагалися поділити шафу й з'ясували, що Катя привезла з собою цілу валізу взуття, Лєра — професійне світло для макіяжу, а я — конспекти й коробку домашнього печива, ми зрозуміли: це буде або катастрофа, або найкращі роки нашого життя. Переміг другий варіант. Лєра стала нашою головною стилісткою та генератором гумору, Катя — вічним двигуном будь-яких пригод, а я... я намагалася тримати цей хаос під контролем.
У цей момент двері кімнати з гуркотом відчинилися, і всередину влетіла Катя. Вона виглядала так, ніби щойно виграла мільйон у лотерею.
— Дівчата! Кидайте все! — вигукнула вона, демонстративно виставляючи наперед три неонові браслети. — Катя вирішила всі наші проблеми на вечір!
— Звідки? — примружилася я, відкладаючи плойку. — Кать, у «VALHALLA» вхід лише за закритими списками. Це найкрутіший VIP-клуб у центрі, туди навіть старшокурсники не завжди потрапляють.
— У мене свої зв’язки, Аліско, — загадково підморгнула Катя. — Моя троюрідна сестра знайома з одним із промоутерів. Усі три браслети у нас. Сьогодні 17 листопада, День студента! Жодних "залишимося вдома".
— «VALHALLA»... — замислено мовила Лєра, наносячи червону помаду. — Кажуть, там світловий дизайн робили спеціалісти з Берліна, а барна карта коштує як моя стипендія за пів року.
— А ще кажуть, що власники цього клубу тримають пів нічного життя Києва, — додала Катя, пританцьворюючи. — Алісе, ти як майбутній топ-івент-менеджер просто зобов'язана подивитися на цю локацію зсередини!
Я подивилася на дівчат, потім на неоновий браслет у руках Каті. Усередині прокинувся професійний інтерес. Мені й справді було дико цікаво подивитися, як влаштований один із найвідоміших клубів столиці: від зонованого освітлення до роботи охорони та логістики гостей.
— Гаразд, — посміхнулася я, одягаючи свій чорний оверсайз-піджак поверх лаконічної білої сукні. — Але якщо ми не пройдемо фейсконтроль, Катю, каву завтра купуєш ти.
— Домовилися! — засміялася вона.
Через сорок хвилин ми вже сиділи в таксі, яке несло нас освітленими вулицями вечірнього Києва. Ми ще не знали, що цей вечір змінить усе. І що звичайний вихід на День студента стане початком історії, яку я точно не планувала.
Відредаговано: 23.07.2026