Частина 1

Валя, ніби справжня сіра-миша у світі людей, намагалася втриматися в переповненому автобусі, що повільно котився вулицями осіннього міста. Люди штовхалися, голосно бурчали й сперечалися за кожне сидіння, а Валя, притиснувшись спиною до холодної стіни, відчувала себе “наче оселедець у банці”, який випадково опинився на верхній полиці.
В голові вона прокручувала день у школі — день, який явно вирішив обійти її стороною без жодного компліменту. Почалося все з того, що її “щастя” вирішило перевірити її нерви: контрольні роботи, які вона мала роздати, впали прямо в брудну калюжу на шкільному подвір’ї, а вона, в поспіху, спізнилася на урок, втративши шанс хоч трохи врятувати свою репутацію.
— Оце так день… — прошепотіла Валя собі під ніс, помічаючи, як сусідка поруч ледь не впала, намагаючись втримати баланс.
Але сюрпризи ще не закінчилися. На уроці літератури, де вона вчила дітей “любити класику і римувати” — один із учнів, явно натхненний власною креативністю, намалював на дошці чоловічий орган. Валя ледве стрималася, аби не закричати від шоку, і тихо підійшла до директора, пояснюючи, що “це вже занадто навіть для сучасної літератури”.
Повертаючись назад у автобусі, Валя затамувала подих, коли хтось штовхнув її ліктем, а ще кілька людей сварилися так голосно, що вона впевнено могла б скласти сценарій із цих криків. 

Валя ледве вистрибнула з автобуса, відчуваючи, як серце ще трохи калатає після вечірньої тисняви. Вона тягнула за собою сумку, повну зошитів, книг і тих дрібниць, які завжди здаються надто важливими для початку дня. І, як і годиться у її житті, сумка рветься просто під ногами: ручки дешевої сумки не витримують ваги, і вміст розсипається на мокрий від осіннього дощу асфальт. Листи з контрольними, пенал, пара ключів, легка кофточка — усе валиться навколо.
— Ну звісно… — промовила Валя, глухо сміючись самій собі, схиляючись, щоб підняти речі. Її пальці залипали на мокрих сторінках, а думки промовляли: “От так завжди… жодного спокійного дня”.
Вона поволі йшла до свого під’їзду. На щастя, він був буквально впритул до зупинки, тож мокрий шлях не тривав довго. Дощ залишав на волоссі дрібні краплини, а на плащі — темні плями, але Валя вже звикла.
Квартира зустріла її звичним запахом старих меблів і відчуттям, що життя — трохи затишне, трохи сумне. Маленька однокімнатна кімнатка, де все на своїх місцях, але ремонт залишав бажати кращого: обдерті шпалери, тріщини на стінах, старий кухонний гарнітур, який скрипів при кожному русі. Втім, це був її притулок, її власний маленький світ.
— Іншу орендувати… — подумала Валя, розкладаючи речі, — на зарплату вчителя це майже нереально. А та, що тут, хоч і страшнувата, але вже як своя. Своя і знайома, де можна дозволити собі бути собою — з усіма своїми буденними катастрофами, сумішшю гумору та смутку, де ніхто не дивиться косо на розкидані речі та невдалий макіяж.
Валя сиділа на краю ліжка, дивлячись на телефон, що тихо блимав на столі. Дощ все ще стукав по підвіконню, створюючи ритм, який здавався дивно меланхолійним, і водночас підштовхував її до рішень, що вимагали енергії. Вона глибоко видихнула, відчуваючи втому після дня. Телефон глухо задзвонив, і екран загорівся ім’ям, яке викликало у Валентини одночасно усмішку і легке сердечне здригування.
— Тетяна… — промовила вона, ледве стримуючи позіхання.
Взяла трубку. Голос подруги вибухнув енергією прямо в вухо, як грім у ясний день.
— Валю, ти чуєш мене? Слухай, сьогодні п’ятниця! Клуб! Музика! Танці! Забудь про всі ці сумні думки! Ти зобов’язана піти!
Валя крутила телефон між пальцями, дивлячись на власне відображення у дзеркалі. Образ, який відображався, не надихав на великі подвиги: трохи розтріпане волосся, сіра сумка на колінах, трошки розпатлане волосся, пом’яті джинси після автобуса.
— Тетяно… — почала вона, намагаючись пом’якшити напір подруги, — я… ну, сьогодні день був складний, та й ноги втомлені… — її голос злегка тремтів.
— О, перестань! — сміх Тетяни був заразливим, але трохи агресивним, — якщо ти зараз не підеш, то пропустиш найкрутіший вечір місяця! Я вже замовила столик, таксі чекатиме. Я знаю, ти будеш дратуватися, але довірся мені!
Валя зітхнула, відчуваючи, як її власна лінь і буденна тривога поступово розчиняються під натиском позитиву подруги.
— Добре, — промовила вона нарешті, — добре, піду.
— Так! — Тетяна вигукнула так, ніби виграла чемпіонат світу. — Тоді готуйся!
Валя відклала телефон, і її погляд упав на шафу. Вона стояла перед завданням, яке здавалось простим, але водночас складним: обрати одяг. Складне мистецтво самовираження навіть у буденних дрібницях.
Вона вирішила, що вечір повинен мати хоча б маленьку краплину яскравості. Відсунула сірі джинси і почала шукати щось, що підкреслить її трошки повненьку, але живу і сміливу натуру. Вибір впав на червону кофту з красивим декольте — достатньо елегантну, щоб не виглядати занадто вульгарно, і достатньо яскраву, щоб підкреслити впевненість, якої насправді у Валентини було обмаль. До цього вона додала чорні джинси — класика, яка завжди пасує. А сірий в’язаний кардиган, який вона сама змайструвала ще минулої осені, залишав відчуття затишку і домашньої теплоти.
Вона розглядала себе у дзеркалі, покрутилася на місці. Комбінація виглядала стримано, але одночасно симпатично. Валя ледве усміхнулася власному відображенню, відчуваючи дивне поєднання нервового передчуття та хвилювання.
Наступним кроком були парфуми. Вона завжди вважала, що аромат здатен змінити настрій людини. Нанесла трохи на зап’ястя і шию, вдихнула, і запах трохи заспокоїв її серце.
— Ну, поїхали, — пробурмотіла Валя сама до себе, обережно взявши клатч і ковтаючи останній ковток повітря з кухні.
Таксі вже чекало біля під’їзду. Вона обережно відчинила двері, сіла на заднє сидіння і поклала сумку поруч. Машина рушила, і в мить, коли місто пропливало за вікном, Валя відчула легку свободу. Це було відчуття маленької втечі з буденності, шанс на вечір, який міг би змінити її день, а можливо — і щось більше.
Вона покрутила в руках ремінець сумки, її думки мимоволі поверталися до школи, до автобуса, до мокрого асфальту, але водночас серце відчувало, як хвилювання поступово перетворюється на передчуття веселощів і пригод.
— Сьогодні я буду собою, — подумала Валя, — і навіть якщо нічого не зміниться, хоча б спробую відчути, що життя може бути трішки легшим.
Таксі зупинилося біля клубу. Музика ледь пробивалася до вулиці, сміх і голоси створювали відчуття тепла і очікування. Валя вийшла, відчула нічне повітря на обличчі, розправила плечі і зробила глибокий вдих, ніби готуючись до нового етапу: вечора, де буденність і її маленькі катастрофи залишалися позаду.
— Привіт, — вигукнула Тетяна, помітивши її, — ти просто виглядаєш приголомшливо!
Валя лише трохи усміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.
Вона пройшла до входу, а серце все ще калатало від суміші хвилювання і радості. Музика, світло, запахи, людські голоси — усе це змішувалося у дивну, трохи хаотичну, але приємну атмосферу. Валя усвідомила, що вперше за довгий час вона йде не як спостерігач, не як «не головна героїня», а як головна учасниця власного вечора.
Її думки знову поверталися до автобуса, калюжі, під’їзду — але тепер все це здавалося лише прелюдією до чогось веселого і яскравого. Вона посміхнулася сама собі: світ, з усіма його кумедними і дратівливими моментами, міг стати трішки легшим, якщо дозволити собі відпустити контроль і просто піти назустріч пригодам.
Вона зайшла всередину клубу, відчувши запахи коктейлів, звуки музики і легку вібрацію басів.