- 19 -

Ранок починався чудово. Сонце зазирнуло у вікно і ніжно торкнулось обличчя молодого чоловіка, вириваючи його з темних коридорів палацу сновидінь. Десь надворі весело щебетали птахи, теплий вітер, граючись, мандрував просторою кімнатою, час від часу зачіпаючи пасмо волосся брюнета, який ніяк не міг розплющити очі. Під боком в Марка хтось тихо сопів, прихиливши голову йому на груди.

Хлопець посміхнувся, усвідомивши останній факт і нарешті, за довгий час, відчуваючи внутрішню гармонію... і одразу ж насупився, розуміючи, що поруч з приємним клубком всередині темною плямою розповзається якась порожнеча... хм, ще й тіло так болить, як після... після чого?

- Портальний перехід, - прошепотів Мар і розплющив очі, коли згадав останні події, які мали б привести його до переходу у потойбіччя, і почув як хтось поруч з ним почав... голосно хропіти?! - А-а-а!

- А-а-а!, - відлунням відізвався худорлявий оголений брюнет, який так ніжно притискався до колишнього програміста і, через крик молодика, тільки-но розплющив очі.

Через декілька секунд хлопці одночасно замовчали, приглядаючись один до одного, і ще через мить Марко знову закричав, повторюючи спробу звільнитися від обіймів незнайомця.

- Збоченець! Та відпусти ти мене нарешті!, - прогарчав юнак, відкинувши ногу чоловіка, яка так зручно примостилася на його стегні.

- Живі! Мррр, живі!, - замість того, щоб вибачитися і відступити, дивак спробував ще міцніше обійняти Марка.

- Тю, дідько... пусти! Я не такий... а-а-грр... пус..., - молодик вже був готовий серйозно запанікувати і почати більш наполегливо відбиватися, коли до нього нарешті дійшли слова співрозмовника, і він завмер, дозволивши чоловіку знову себе обійняти. - Гард? Це що... Гард, це ти?!

- Звісно я, а хто ж ще?, - брюнет відсторонився від колишнього слуги некроманта і здивовано подивився на нього.

Темний мовчав, намагаючись зрозуміти, що ж сталося з його товаришем і чому він зараз лежить поруч з ним у вигляді людини.

- Так, це дійсно ти, - розглядаючи такі знайомі червоні очі фамільяра і вловлюючи звичні інтонації в його голосі, чоловік все ж таки кивнув. - Але чому ти так змінився?

- А? Хто змінився? Я змін... а-а-а! Дідько!, - трансформований кіт перевів погляд на свої руки, потім на тіло і закричав, підхоплюючись на чотири кінцівки.

Руки та ноги юнака почали роз'їжджатися і він інтенсивно ними замахав. При цьому Гард дивно скручував пальці, певно інстинктивно намагаючись схопитись хоча б за щось кігтями, яких наразі в нього вже не було.

Після нерівної боротьби з силою тяжіння хлопець знову впав на підлогу, так як не зміг втримати рівновагу в такому положенні. Але цієї невдалої спроби йому було замало, адже фамільяр не звик здаватися, і через декілька секунд, напруживши м'язи, він знову підскочив, використовуючи тепер для опори лише ноги... нажаль, це також виявилося невдалою ідеєю, оскільки практики в ходінні на задніх лапах в нього явно було недостатньо, щоб нарешті встояти.

- Тихо, не панікуй, а то ще щось пошкодиш собі, - Марко присунувся ближче до товариша, який лежав на спині, важко при цьому дихаючи, і співчутливо зазирнув йому в очі. - Заспокойся, а потім ще раз спробуєш. Я допоможу.

- Я не розумію... як так могло статися?, - насупив брови Гард, нарешті поглянувши на темного. - Це той дід щось зробив. Він... він ж чаклував?!

- Так, - кивнув хлопець. - І, якщо я не помиляюся, то опонент Владіуса перетворив себе на яскраве світло, що довбонуло мене в груди і створило портальний перехід, в який ми впали.

- Так, на світло... а перед тим Заубер його штрикнув ножем, - повільно кивнув фамільяр. - А наш некромант... він ж теж помирав?

- Угу, - відповів Мар, зітхаючи з явним полегшенням. - Мені здається, що тепер ми остаточно вільні. Знати б ще, де саме ця воля для нас починається...

Гард обперся на лікті і друзі почали озиратися, вивчаючи навколишній простір.

Вони знаходилися у досить великій світлій залі, дуже схожій за формою на півсферу. Кімната була порожньою, якщо не враховувати декількох кристалічних друз, що примостилися на верхів'ях пентаграми, в якій опинилися товариші. На дерев'яній підлозі та стелі простежувалися різноманітні символи та надписи, а всі стіни були скляними і... у ці вікна весело зазирало сонце, інтенсивно освітлюючи все навколо і викликаючи різнобарвні переливи всередині кристалів.

- Світле королівство!, - одночасно вигукнули хлопці і здивовано поглянули один на одного.

- Але як... чому?, - насупився Мар.

- Той дід кричав щось про останнє бажання мага, про допомогу і портал, - задумливо пробубонів колишній кіт і гмикнув. - Я майже впевнений, що це він так тебе рятував від некроманта і відкрив портал на свої землі.

- От же ж, а я був впевнений, що він мене тим променем світла вбити вирішив, як Владіуса, - вигнув брову юнак. - Але це не дає відповідь на запитання про те, чому ти став людиною?

- Ну, не зовсім людиною, - Гард скривився, важко зітхнув, знову опускаючи голову на підлогу, і заплющив очі.

- Ти в нормі?, - захвилювався темний.

Помовчавши секунду, кіт кивнув і все ж таки наважився  продовжити:

- Я - перевертень. Прошу, не лякайся, я вже добре знаю, з якою обережністю ти ставишся до нових видів розумних, яких зустрічаєш в нашому світі... повір, я не гірший за інших істот, перевертні досить хороші, якщо їх, звісно ж, довго і ціленаправлено не намагатися вивести з себе, викликаючи агресію та жорстокі прояви тваринних інстинктів. Крім того, знаючи мене, ти мав вже можливість переконатися в тому, що ми досить цивілізовані та вміємо нормально мислити та контролювати себе.

Зараз я хочу розповісти тобі одну історію...

Марко криво посміхнувся, почувши про самоконтроль Гарда, але мовчки кивнув. Після цього, скинувши з плечей куртку, він накрив нею фамільяра, хвилюючись про те, щоб той не застудився через протяг, хоча повітря було досить теплим, а підлога - нагрітою.