- 9 -

Тиша... ця гнітюча, моторошна тиша, яка намагається залізти в голову, розірвавши барабанні перетинки, розчавити божевіллям мозок, перетворюючи живу істоту на те, що буде ближчим її мертвому, порожньому світу.

- Чому так темно і тихо?, - пошепки, ледь ворухнувши губами, запитав Марко.

І, як не дивно, його голос одразу ж обірвався, наче навколишній простір не навчився поширювати звукові хвилі, за секунду ввібравши в себе енергію коливання частинок повітря.

Можливо це й на краще, адже тоді розмова залишається лише між тими, хто стоїть поруч, і ніхто з монстроподібних істот не почує і не з'явиться на сторонній галас.

- Це місце знаходиться під чарами Покривала Тиші, яке підтримують демони-охоронці, щоб ніщо не порушило спокій мертвих, - відповів Гард, приглядаючись до темних алей кладовища. - З цієї ж причини на території панує вічна ніч.

- Що ж, зрозуміло, - кивнув молодик. - І куди нам тепер?

- Я тут був лише декілька разів, коли Заубер хотів повихвалятися новим фамільяром. І навіть тоді ми приходили до одного зі склепів через портал, - невпевнено сказав кіт, хитнувши довгим хвостом. - Але, мені здається, що он ті от шпилі були неподалік від місця, де некромант збирав корінь корчаниці, який тобі потрібно знайти.

- Здається? Хм... ну, варіантів у нас не так багато, адже я тут взагалі вперше, - Мар почухав потилицю і махнув рукою. - Пішли, а там розберемося.

Його співрозмовник подивився на юнака довгим пронизливим поглядом, зітхнув і, хитнувши вусатою головою, попрямував в обраному напрямку.

- Тут так затишно, - прошелестіла Моні, торкаючись прозорими пальцями до високих чорних троянд, що росли вздовж центральної алеї. - Шкода, що я не можу залишитись в такому спокійному місці назавжди.

- А якщо Владіус звільнить тебе чи принесе ту кульку сюди, то ти переселишся разом з нею?, - поцікавився брюнет.

- Так... думаю, що так, - кивнула дівчина, ледь замерехтівши при цьому.

Марко продовжив рух мовчки, роздумуючи про те, чи є хоча б якась можливість допомогти примарі. Але, на превеликий жаль, всі уявні варіанти, в яких він намагався врятувати мертву красуню, розбивалися на дрібні шматочки, коли в планах з'являвся некромант.

- Стій! Ні, Мар..., - несподівано закричав Гард і молодик, зробивши по інерції ще декілька кроків, повернув до нього голову, виринаючи зі своїх думок.

Що так збентежило його товариша?

- От же ж, - чоловік стиснув кулаки, намагаючись вискочити на кам'яну поверхню доріжки, з якої випадково ступив на чиюсь територію, але все було марним.

От казав ж йому Заубер, та й його фамільяр двічі попередив, що заходити на мертву землю можна лише в окремих місцях, які визначені як громадські робочі зони, а от інші клаптики захоронень завжди комусь належать і власники дуже не люблять, коли до них заходять непрохані гості... позитивне ставлення можна побачити лише у випадку, коли ці гості стають смачною вечерею.

Марко з розпачом поглянув на друзів і завмер, не наважуючись повернутись назад.

Очі Гарда стали велетенськими червоними прожекторами, шерсть настовбурчилась, а Моні взагалі майже розтанула від страху, відлітаючи подалі.

- І хто тут до нас завітав?, - грубий низький голос пролунав дуже гучно і... дуже близько.

Молодик заплющив очі, з усіх сил намагаючись зменшитись в розмірах, так що аж трохи присів, коли відчув як щось втягує носом повітря біля його вуха.

- Хм, наче людина, - пробасив невідомий монстр. - Німий чи що? Чому мовчиш?

- Я... емм... виб-бач-ч-чте... я в-випадк-ково, - прошепотів Мар, втискаючись лобом в невидиму перепону, яка не дозволяла йому втекти.

- О, воно живе і говорить!, - радісно сказав його невидимий співрозмовник.

В цей самий момент щось торкнулося до плеча чоловіка і Марко лише встиг подумати, що ось і прийшов його кінець, коли його підняли в повітря і... розвернули обличчям в іншу сторону, обережно прибравши лапу.

- Та не трясись ти так, - фиркнув хтось, вивільняючи бридкий аромат гнилі з пащі прямо в обличчя слуги некроманта. - І очі можеш розплющити. Я тебе не планую їсти... напевно.

- Н-напевно?!, - хлопець ковтнув слину, але все ж таки відкрив одне око, щоб побачити... ой, і одразу ж закрив його.

- Не підеш на контакт - станеш обідом, - прогудів здоровезний монстр, що нависав над молодиком.

- Ммм... ннн... ех, - зітхнув колишній програміст, все ж таки розплющуючи очі.

- О, прогрес, - заусміхався його співрозмовник, показуючи набір гострих зубів, які блищали в світлі масивної лампадки, яка примостилася біля гігантської брили, що певно була надгробком в цієї істоти... а, ні, то був своєрідний склеп, адже чорне провалля - це явно вхід всередину каменюки.

- Я - Грох, безсмертний воїн, підкорювач гір, блискавична смерть для ворогів і... ще щось там... ну, головне ти зрозумів: я - Грох!, - відрекомендувався здоровань, сідаючи на невеликий камінь біля своєї печери.

- А... ммм... я... я - Мар-р..., - прохрипів брюнет, продовжуючи втискатись в примарну перепону. - Прос-ст-то...

- Мар-р-р, - прогарчав велет, почухавши підборіддя, на якому, здається, росли гриби. - Ти граєш в Сектори?

- А?, - хлопець так здивувався, почувши запитання про якусь гру, що аж забув, що боїться свого співрозмовника. – В що граю?

- Можу навчити, - зрадів Грох, витягуючи з-за каменя мішечок. - В нас усі поважні орки вміють грати в Сектори. Я, звісно ж, теж! Але до мене давно ніхто не навідувався, а ця дурнувата печать шамана, яка тримає мене в місці захоронення, не дозволяє самостійно знайти напарника для гри. Ну, то як?

Немертвий пересів на землю, використовуючи плаский камінь у якості столу, на якому швидко розклав дерев'яні квадрати та камінці світлого та темного кольорів.

Марко мовчки кивнув і обережно наблизився до орка, намагаючись ігнорувати пантоміми, які влаштував Гард за межею захоронення.

А що робити? Він і так розуміє, що ідея не дуже вдала, але вийти не має можливості, а так хоча б трохи ще пожити зможе.