Вітер підхопив осінній листок і поніс його крізь завісу дощу в глибину парку. Марко, пританцьовуючи, стояв під парасолькою біля кіоску в очікуванні свого замовлення. Надворі вже був пізній вечір і всі співробітники вже давно відпочивали у своїх затишних квартирах або веселилися в нічних клубах, а от Марку сьогодні шеф дав додаткове завдання і йому терміново потрібно було виправити кодування в програмі, яку повернув незадоволений клієнт.
- Ось ваша кава, прошу, - дівчина-продавчиня посміхнулась молодому чоловіку, передавши замовлення.
Юнак давно вже звернув увагу на симпатичну блондинку, що торгувала смаколиками та кавою навпроти його роботи, але так і не наважився сказати їй й слова, крім стандартного "каву, будь ласка" і "дякую".
От і в цей раз, пробубонівши подяку, хлопець пішов до світлофору, так і не запропонувавши красуні попити каву разом.
Марко дочекався зеленого світла і побіг через перехід, зайві хвилини на вулиці мокнути не хотілось.
Стара будівля, в якій фірма винаймала приміщення, зустріла хлопця темними коридорами та дивним шурхотінням. Колись давно тут наче був маєток якогось заможного пана, але час поглинув у небуття його прізвище ще в минулому столітті. Можливо хтось з істориків і міг би знайти інформацію про того аристократа серед архівів, але юнаку, що підіймався сходами на другий поверх, підсвічуючи собі дорогу мобільним телефоном, це було нецікаво.
Марко відшукав в кишені шкіряної куртки ключі від офісу і підніс їх до шпарини.
Аж раптом, в кінці коридору, боковим зором, хлопець впіймав якийсь рух. На фоні вікна, за яким яскраво світив вуличний ліхтар, силует був досить помітним, тому ніякої помилки бути не могло.
- Агов, є тут хто?, - молодий чоловік вглядався в темряву, яка тулилась під стінами та в кутках коридору, але там наче нікого й не було.
Труснувши головою, щоб відігнати гнітючі містичні страхи, які активно заскреблись в думках, враховуючи час та місце знаходження хлопця, Марко все ж таки відчинив офіс.
В цей самий момент щось на великій швидкості врізалось йому під коліно, збиваючи при цьому молодого чоловіка з ніг.
- Трясця... що таке?!, - Марко почав підійматись з підлоги, але сильний удар по м’якому місцю штовхнув його вперед.
Юнак влетів головою в одвірок і втратив свідомість.
Біля непритомного тіла матеріалізувалось два дивних створіння. Найбільше вони походили на малих бісенят. На користь цієї теорії можна було б віднести їх невисокий зріст, закручені хвости з шкіряними сердечками на кінці, маленькі роги та коротку шерсть, що вкривала майже все тіло істот, крім чорних рилець та дрібних оченят, які блищали в світлі мобільного телефону, що лежав поруч з людиною, над якою вони схилилися. Дивним в цієї пари був хіба що колір шерсті, таких бісенят не зустрінеш в жодній поважній літературі, адже вона в них була блакитною, як ясне весняне небо, але ж хіба такі дрібниці суттєві, якщо всі інші фактори підтверджували приналежність цих істот до нижчих інфернальних сутностей.
- Ну і чо ти наробило?! Яко тепера перемовини вести?, - незадоволено пробурчав один з бісів.
- Чо чо, воно саме вдубасилось об одвірок, - махнув ратицею його товариш. - Давай бери-но за задні копита його і отей-во, тягнімо до кімнати.
- А воно живе?, - перший біс невпевнено потицяв Марка в бік своєю нижньою кінцівкою і, почувши тихий стогін, радісно завершив, - Живе, живе!... Потягли!
Бісики підхопили юнака за руки та ноги і перенесли до приміщення офісу, зачинивши за собою двері.
- Нумо шукать воду, - другий біс почав нишпорити по кімнаті.
- Ти чо, пить надумав? Но но, нізя, старшой нам що казав, помниш?, - перше бісеня вперло руки в боки і грізно дивилось на свого товариша. - Не вздумайте пить там нічо і їсть, бо там усьо з гомоом всяким.
- Помню, помню, но я не тейво, не пить, - замахав ратицями другий біс. - Полить мордяку хлопу, щоб прокинувсь швидше.
- Не треба мене нічим поливати, - простогнав Марко, підіймаючись на ліктях. - Ви хто такі і що тут відбувається?
- О, очуняв, - зраділо перше бісеня і підскочило до хлопця, через що він відсахнувся назад і приклався потилицею об стіл.
- Та біс би вас взяв, - з підвиванням виказав своє незадоволення молодик, потираючи голову.
- Еее, так тойво, ми біси й є... ну, в казках ваших про нас тако й пишуть, - сказало перше бісеня, приглядаючись до юнака.
- Угум, тако й є, - закивала друга істота.
- Біси значить... ну добре, а що вам від мене треба?, - Марко обперся спиною на стіл, об який тільки що стукнувся головою, і намагався розгледіти детальніше своїх співрозмовників.
Світло горіло лише за його столом, який знаходився в дальньому кутку кімнати, тому видно було погано, але загальні враження від того, що юнак зміг розгледіти, поки підтверджували гіпотезу про бісів, яку видали ці істоти. Хоча певно краще думати, що вони глюки, тоді не так моторошно з ними розмовляти.
- Нам ти тре, отейво, весь, - видав перший біс.
- Е-е-ем, в якому сенсі я вам весь треба?!, - хлопець спробував відповзти далі, але стіл лиш тихо скрипнув від його натуги. - Якщо що, то я неїстівний! І до Пекла мене забирати не можна!
- Нда, казки переписувать надо б, правду старшой казав, що тут всі двинуті якісь, - махнула ратицею друга істота.
- Нам сказали принести тебе, а не їсть!, - пояснило перше бісеня. - Ти ізбраний, добрий молодець, шо світ має отойво, спасать.
- Я?, - Марко ошаліло дивився на співрозмовників. - Який до біса світ спасать?!... Вибачайте, то я до слова, а не про вас... але ви явно щось наплутали.
- Та ми поняли, шо не про нас, - перший біс примостився біля Марка на підлозі. - Понімаєш, не наплутали ми нічо, нам правда герой потрібен. Старшой сказав тебе привесть, шо ти герой і є.
- Можливо ви все ж таки наплутали щось, який ж з мене герой?, - похитав головою хлопець. - Я навіть не бився ніколи, ніяких супер-пупер здібностей не маю, не чародій і не воїн.