Розділ 6. Те, що залишилося після правди

частина 2 ФІНАЛ ІСТОРІЇ 

Олекса прокинулася наступного ранку від сонячного світла, яке пробивалося крізь штори.
Першою думкою було те, що сьогодні не буде жодних загадкових повідомлень.
Не буде адрес.
Не буде фотографій, залишених у старих будинках.
Не буде людей, які знають про її минуле більше, ніж вона сама.
Вона взяла телефон.
Екран був порожній.
І чомусь саме це змусило її усміхнутися.
Вперше за довгий час тиша не лякала.
Вона була приємною.
Олекса піднялася з ліжка, відкрила вікно й впустила свіже повітря до кімнати.
На столі лежав чорний блокнот.
Той самий, який вона знайшла біля старих сходів.
Вона взяла його й довго дивилася на обкладинку.
Потім відкрила останню сторінку.
Її слова все ще були там.
«Я більше не забуду.»
Олекса провела пальцем по напису.
Тепер вона розуміла, що не обов'язково пам'ятати кожну деталь минулого, щоб рухатися далі.
Деякі речі можна залишити там, де вони сталися.
Вона взяла ручку й дописала під старим текстом:
«Але й не дозволю минулому вирішувати, ким мені бути.»
Закрила блокнот.
Телефон завібрував.
Олекса здригнулася.
На екрані було повідомлення від Лізи.
«Можемо зустрітися?»
Вона кілька секунд дивилася на нього.
Раніше вона б почала думати, що це означає.
Чого хоче Ліза.
Чи знову щось приховує.
А тепер просто відповіла:
«Так.»
Через годину вони сиділи в маленькому кафе.
Спочатку обидві мовчали.
Ліза крутила чашку в руках.
— Я не знаю, що сказати, — зізналася вона.
— Тоді не кажи нічого.
— Ти мене пробачила?
Олекса замислилася.
— Не знаю.
Ліза опустила погляд.
— Але я хочу спробувати, — продовжила Олекса. — Не повернути все, як було. А почати спочатку.
Ліза вперше за весь час усміхнулася.
— Я теж цього хочу.
Пізніше вони зустріли Максима й Влада.
Розмова була дивною.
Не такою, як раніше.
Між ними залишилося багато невисловленого.
Але тепер ніхто не намагався приховувати правду.
Максим подивився на Олексу.
— Ти справді все закінчила?
— Так.
— І не хочеш нічого більше дізнаватися?
Олекса усміхнулася.
— Ні.
Влад засміявся.
— Не вірю, що ти це сказала.
— Я теж.
Вони засміялися разом.
І вперше цей сміх не був спробою приховати щось.
Він був справжнім.
Увечері Олекса повернулася додому.
Вона дістала блокнот і відкрила першу сторінку.
Колись там було написано:
«Я не знаю, кому можна довіряти.»
Олекса взяла ручку.
Під цим реченням вона написала:
«Тепер знаю. Насамперед собі.»
Вона перегорнула сторінку.
Потім ще одну.
Сторінки були заповнені страхом, сумнівами, чужими іменами й питаннями.
Але наприкінці залишалося кілька чистих.
Олекса довго дивилася на них.
І зрозуміла, що саме в цьому була вся відповідь.
Чисті сторінки чекали не нового загадкового повідомлення.
Не нового плану.
Не нового минулого.
Вони чекали її.
Її власної історії.
Вона написала перше речення:
«Цього разу я сама вирішую, чим закінчиться моя історія.»
Поставила крапку.
Закрила блокнот.
І більше не відкривала його того вечора.
За вікном повільно темніло.
Місто жило своїм життям.
Люди кудись поспішали.
Хтось сміявся.
Хтось сварився.
Хтось закохувався.
Хтось починав усе спочатку.
І серед усіх цих людей була Олекса.
Вона більше не була дівчиною, яка постійно шукала відповідь.
Вона нарешті стала людиною, яка могла сама поставити крапку.
Не тому, що минуле перестало мати значення.
А тому, що воно більше не мало влади над нею.
І, можливо, саме з цього моменту починалося її справжнє життя.

————————————————————————————————

Любі друзі вот і підійшла до фінану ця книга да я з початку трохи затупила не аисала імена людей які в родях але надіюсь це не нашкодило книзі.

Якщо вам сподобалась книга надію на це то я зможу написати ще якусь)