Розділ 5. Те, що я намагалася забути

ЧАСТИНА 4

Я дивилася на дорогу й слухала, як наближається автомобіль.
— Хто вони? — повторила я.
Людина переді мною не відповіла.
— Ти сказала «всі».
— Так.
— Ліза теж?
— Так.
— Влад?
— Так.
— Максим?
Вона на секунду замовкла.
— І він.
Я стиснула блокнот.
— А Данило?
— Якщо він дізнається, що ти все згадала, він теж прийде.
Я відчула дивний спокій.
Не страх.
Не паніку.
Просто втому.
Я стільки часу бігла від невідомого, що тепер, коли воно нарешті почало ставати зрозумілим, мені вже не хотілося тікати.
— Добре, — сказала я.
Людина здивовано подивилася на мене.
— Добре?
— Нехай приходять.
— Ти не розумієш, що говориш.
— Ні. Цього разу я розумію.
Я відкрила блокнот.
— Я більше не дозволю вам говорити за мене.
Вона мовчала.
— Я хочу згадати все.
— Навіть те, що намагалася забути?
— Особливо це.
Автомобіль зупинився неподалік.
Двері відчинилися.
Першим вийшов Максим.
Він побачив мене й одразу попрямував до нас.
— Олекса!
За ним я побачила Лізу.
Вона зупинилася, щойно зустрілася зі мною поглядом.
Потім з автомобіля вийшов Влад.
Я відчула, як у грудях знову з'явилося те саме дивне відчуття.
Наче минуле стояло переді мною вживу.
— Ви всі знали, — сказала я.
Ніхто не відповів.
— Не треба мовчати.
Ліза зробила крок уперед.
— Олекса...
— Ні.
Я підняла руку.
— Цього разу я говоритиму першою.
Вона зупинилася.
— Я знайшла блокнот.
Максим подивився на нього.
— Де?
— Там, де все почалося.
Влад опустив погляд.
Я помітила це.
— Ти знав про нього?
Він мовчав.
— Влад.
— Так.
Я відчула розчарування.
Але вже не здивування.
— Чому ти мені не сказав?
— Бо Данило заборонив.
— І ти його послухав?
— Тоді я думав, що так буде краще.
— Для кого?
Влад не відповів.
— От саме.
Я перевернула кілька сторінок.
— Тут написано, що ми всі щось приховували.
Ліза тихо сказала:
— Ми хотіли тебе захистити.
Я гірко усміхнулася.
— Ви всі говорите одне й те саме.
— Бо це правда.
— Ні.
Я подивилася на неї.
— Ви просто боялися того, що станеться, якщо я все згадаю.
Ліза опустила очі.
І цього було достатньо.
Я зрозуміла, що влучила.
— Що сталося того дня?
Тиша.
— Я хочу знати.
Максим зробив крок вперед.
— Олекса...
— Ні, Максим.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Ти теж маєш відповісти.
Він кивнув.
— Добре.
Він глибоко вдихнув.
— Того дня ти дізналася про Артема.
Я застигла.
— Що?
— Ти дізналася, що він передавав інформацію Данилу.
Я повільно похитала головою.
— Але ж Артем...
— Так.
Максим продовжив:
— Артем не був тим, хто все це придумав. Він просто виконував завдання.
— Яке завдання?
— Спостерігати за тобою.
Я заплющила очі.
Все ставало ще складніше.
— А потім?
— Ти зрозуміла, що за тобою стежать.
— І що я зробила?
Максим подивився на Лізу.
Вона заплакала.
— Ти сказала, що хочеш забути.
Я завмерла.
— Саме так?
Ліза кивнула.
— Ти була настільки втомлена, що сказала: «Я не хочу більше знати».
Я подивилася на блокнот.
— А потім?
— Потім ти написала все сама.
— Що саме?
Ліза витерла сльози.
— Те, що хотіла залишити собі на майбутнє.
Я відкрила наступну сторінку.
Там був запис.
Я прочитала його вголос:
— «Якщо одного дня я знову почну шукати правду, значить, я вже готова її почути».
Я замовкла.
Це був мій голос.
Мої слова.
Моє рішення.
Я не була жертвою чужого плану від самого початку.
Я сама колись вирішила забути.
Але чому?
Я перегорнула сторінку.
Там була дата.
І фотографія.
На ній ми стояли всі разом.
Ліза.
Влад.
Данило.
Артем.
Максим.
І я.
Але за нашими спинами стояла ще одна людина.
Я придивилася.
— Хто це?
Ніхто не відповів.
Я підняла очі.
— Я питаю, хто це?
Максим зблід.
Влад відвернувся.
Ліза перестала плакати.
І тоді я зрозуміла.
Це ім'я вони боялися назвати найбільше.
— Ви знаєте її.
Тиша.
— Знаєте?
Максим нарешті сказав:
— Так.
— Хто це?
Він подивився на мене.
— Людина, через яку все почалося.
Я перевернула фотографію.
На звороті було написано одне ім'я.
Я прочитала його.
І серце пропустило удар.
Я знала цю людину.
Знала набагато краще, ніж хотіла б.
Тепер я зрозуміла, чому моя пам'ять так старанно ховала цей день.
Бо правда була не десь далеко.
Вона була поруч.
У моєму житті.
У моїх спогадах.
У людях, яким я колись довіряла.
Я закрила блокнот.
— Тепер я все зрозуміла.
Ліза подивилася на мене.
— Що?
— Я не намагалася забути одну людину.
Я подивилася на всіх.
— Я намагалася забути цілий період свого життя.
Ніхто не заперечив.
Я зробила крок назад.
— Але більше не буду.
Телефон завібрував.
Повідомлення.
Цього разу від Данила.
«Ти згадала.»
Я подивилася на екран.
Друге повідомлення прийшло через кілька секунд.
«Тоді тепер ти готова дізнатися, чому я взагалі почав усе це.»
Я підняла очі на людей перед собою.
І вперше за весь цей час мені не було страшно.
Бо тепер у мене був вибір.
Я могла знову дозволити комусь вирішувати за мене.
А могла сама відкрити всі двері, які так довго тримала зачиненими.
Я вибрала друге.
Я відкрила блокнот на першій сторінці.
І написала:
«Цього разу я не забуду.»