Розділ 5. Те, що я намагалася забути

ЧАСТИНА 3

стояла посеред вулиці й не могла відвести погляду від людини на іншому боці дороги.
Дощ стікав по волоссю, по обличчю, по руках, але я майже не відчувала холоду.
Усе моє тіло ніби чекало лише одного — щоб ця людина підійшла ближче.
Вона зробила ще один крок.
Потім ще один.
Я стиснула чорний блокнот

— Хто ти? — запитала я.
Відповіді не було.
Людина зупинилася за кілька метрів від мене.
Я намагалася розгледіти обличчя.
Знайомі риси.
Знайома постава.
Але пам'ять ніби навмисно відмовлялася складати все докупи.
— Я знаю тебе, — сказала я.
Людина ледь помітно усміхнулася.
— Знаєш.
Цей голос.
Я його вже чула.
Не сьогодні.
Не вчора.
Давно.
Я зробила крок уперед.
— Де?
— Ти справді хочеш згадати?
— Так.
— Навіть якщо після цього вже не зможеш повернутися до того, як було раніше?
Я мовчала.
Потім кивнула.
— Так.
Людина повільно зняла капюшон.
Я завмерла.
Тепер я бачила її обличчя.
І все стало зрозуміло.
Не одразу.
Спочатку я просто стояла й дивилася.
Потім у голові почали з'являтися уривки.
Розмови.
Старі повідомлення.
Один вечір.
Одна обіцянка.
Один день, про який я чомусь майже нічого не пам'ятала.
— Ні...
Людина нічого не сказала.
— Цього не може бути.
— Але це так.
Я відступила.
— Ти...
Голос зірвався.
— Ти весь цей час знала?
— Так.
— І всі вони?
— Не всі.
— Ліза?
— Знала частину.
— Влад?
— Теж.
— Максим?
Пауза.
— Він дізнався пізніше.
Я заплющила очі.
— А Данило?
— Данило думав, що контролює ситуацію.
— А Артем?
— Артем виконував те, що йому доручили.
Я відкрила очі.
— Тоді хто залишив мені цей блокнот?
Людина подивилася на нього.
— Ти сама.
Я похитала головою.
— Ні.
— Саме ти.
— Я не могла.
— Могла.
— Я не пам'ятаю.
— У цьому й проблема.
Я подивилася на чорний блокнот.
— Що я забула?
Людина підійшла ближче.
— Той день.
— Який?
— День, коли ти зрозуміла, що люди навколо тебе брешуть.
Мене ніби вдарило хвилею спогаду.
Я стою в кімнаті.
На столі телефон.
Повідомлення.
Я читаю їх одне за одним.
Ліза.
Влад.
Данило.
І ще одне ім'я.
Те саме ім'я, яке зараз стояло переді мною.
Я тоді плакала.
Не через одну людину.
Через усіх.
Я згадала, як сказала:
— Я більше нікому не вірю.
А потім Данило відповів:
— Тоді почнемо з правди.
Я відкрила очі.
— Я згадала.
Людина кивнула.
— Що саме?
— Ти була там.
— Так.
— Ти чула нашу розмову.
— Чула.
— І після цього все почалося?
— Ні.
— Тоді коли?
Людина подивилася на мене.
— Ще раніше.
Я відчула, як серце забилося сильніше.
— Наскільки раніше?
— До твоєї зустрічі з Лізою.
Я мовчала.
— До знайомства з Владом.
Я нічого не сказала.
— Навіть до того, як Данило погодився тобі допомогти.
— Тоді хто все почав?
Людина не відповіла.
— Скажи.
— Ти ще не готова.
Я розсердилася.
— Я втомилася від цього! Від «ще не час», «ти не готова», «пізніше». Я маю право знати, що відбувається в моєму житті!
Вона дивилася на мене кілька секунд.
— Саме тому я прийшла.
— Тоді говори.
— Я не можу розповісти тобі все.
— Чому?
— Бо деякі речі ти повинна згадати сама.
— А якщо я не згадаю?
— Згадаєш.
— Звідки така впевненість?
Людина подивилася на блокнот у моїх руках.
— Бо ти вже почала.
Я опустила погляд.
Перша сторінка.
Друга.
Третя.
Я почала перегортати їх.
На деяких сторінках були записи.
На інших — дати.
А на одній сторінці я побачила фотографію.
Стара фотографія.
Я, Ліза, Влад і ще одна людина.
Я придивилася.
Тепер я знала, хто це.
Це була людина, яка стояла переді мною.
Але на фотографії ми всі усміхалися.
Наче нічого не сталося.
Наче між нами не було жодної таємниці.
На звороті було написано:
«Ми обіцяли, що ніхто ніколи не дізнається.»
Я перечитала.
— Про що ця обіцянка?
— Про тебе.
Я підняла голову.
— Що означає «про мене»?
— Ти була не просто людиною, яку намагалися захистити.
— А ким?
Людина мовчала.
Я зробила крок уперед.
— Ким я була?
Вона подивилася мені прямо в очі.
— Ти була тією, хто першою дізналася правду.
Я завмерла.
— Яку правду?
— Про те, що вони приховували.
— Хто «вони»?
— Усі.
Мені стало важко дихати.
— І що я зробила?
— Ти попросила їх допомогти тобі все забути.
Я похитала головою.
— Навіщо?
— Бо думала, що так буде легше.
Я подивилася на блокнот.
І раптом зрозуміла одну річ.
Я весь цей час шукала людину, яка забрала від мене правду.
А можливо...
я сама колись попросила її забрати.
Телефон завібрував.
Я дістала його.
Повідомлення від Артема:
«Не довіряй людині, яка зараз поруч із тобою.»
Я повільно підняла очі.
Людина стояла навпроти.
Вона побачила повідомлення.
І вперше за весь час її обличчя змінилося.
— Він уже знає, — тихо сказала вона.
— Що саме?
— Що ти згадала.
— І що тепер?
Вона подивилася кудись за мою спину.
— Тепер вони прийдуть.
Я обернулася.
Вулиця була порожньою.
Але десь далеко почувся звук автомобіля.
Я знову подивилася на неї.
— Хто?
Вона відповіла лише одним словом:
— Усі.