Розділ 5. Те, що я намагалася забути

ЧАСТИНА 2 

Я не могла поворухнутися.
Фраза, яку я щойно прочитала у власному почерку, не виходила з голови.
«Якщо я колись забуду, хто все це почав, значить, я сама попросила себе забути».
Я перечитала її ще раз.
Потім ще.
Але слова не змінювалися.
Артем стояв навпроти мене й мовчав.
— Ти теж це бачиш? — запитала я.
— Так.
— І ти не знав про цей запис?
— Ні.
Я підняла очі.
— А Данило?
— Думаю, теж ні.
— Тоді хто знав?
Артем не відповів.
Я відчула знайоме роздратування.
Знову мовчання.
Знову недомовки.
Знову люди, які знають більше за мене.
— Я більше не хочу здогадуватися, — сказала я. — Якщо ви щось знаєте, скажіть.
— Я не знаю.
— Тоді знайдемо.
Я забрала аркуш і поклала його в блокнот.
— З чого почнемо?
Артем подивився на мене.
— З першого спогаду.
— Ти про той, де я була з Данилом?
— Ні. Ще раніше.
Я нахмурилася.
— У мене немає спогадів раніше.
— Саме тому.
Я нічого не відповіла.
Ми вийшли з кабінету.
Коридор був порожній. За вікнами починався дощ, і краплі повільно стікали по склу.
Я дивилася на школу й раптом відчула дивне відчуття.
Наче я вже була тут після всіх цих подій.
Наче цей момент уже колись відбувався.
— Артеме.
— Що?
— Ти коли-небудь відчував, що пам'ятаєш щось, чого насправді не пам'ятаєш?
Він подивився на мене.
— Так.
— І що ти робив?
— Ігнорував.
— Чому?
— Бо іноді простіше жити без відповідей.
Я гірко усміхнулася.
— У мене так не виходить.
— Я знаю.
Ми зупинилися біля сходів.
Я подивилася вниз.
І раптом побачила себе.
Не зараз.
Колись.
Я сиділа на нижній сходинці, притискаючи до себе блокнот.
Навпроти стояв Данило.
— Ти не повинна цього боятися, — говорив він.
Я дивилася на нього.
— А якщо я дізнаюся щось таке, після чого вже нічого не буде як раніше?
— Тоді ти нарешті зрозумієш, чому все сталося саме так.
Картинка зникла.
Я різко вдихнула.
Артем підтримав мене за руку, коли я хитнулася.
— Що ти побачила?
— Данила.
— Що він говорив?
Я розповіла.
Артем задумався.
— Це було тут?
— Так.
— Коли?
— Не знаю.
Я подивилася на сходи.
— Але я пам'ятаю, що в мене був блокнот.
— Твій теперішній?
— Ні. Інший.
Ми повернулися до кабінету.
Я відкрила коробку.
Серед фотографій лежав ще один предмет, якого я раніше не помітила.
Маленький чорний блокнот.
Я взяла його в руки.
На обкладинці не було імені.
Тільки дата.
Я подивилася на неї.
Це був рік, коли я вперше зустріла Лізу.
— Це він, — прошепотіла я.
Артем підійшов ближче.
— Ти впевнена?
— Так.
Я відкрила першу сторінку.
Почерк був мій.
Але записи були зовсім незнайомими.
«Сьогодні я зрозуміла, що не можу довіряти всім».
Наступна сторінка.
«Ліза нічого не знає».
Ще одна.
«Влад бачив його».
Я зупинилася.
— Його?
Артем нахилився над блокнотом.
— Тут має бути продовження.
Я перегорнула сторінку.
Вона була вирвана.
Наступна теж.
І ще кілька.
— Хтось вирвав сторінки.
— Навіщо?
— Щоб я не згадала.
Я стиснула блокнот.
— Але чому залишили саме це?
Артем подивився на мене.
— Можливо, тому що хотіли, щоб ти сама знайшла решту.
Я подивилася на нього.
— Тоді де вони?
Він мовчав.
Телефон завібрував.
Повідомлення.
Невідомий номер.
Я відкрила його.
«Ти знайшла блокнот».
Я завмерла.
Друге повідомлення прийшло майже відразу.
«Тепер знайди місце, де він був захований».
Я показала телефон Артему.
— Це Артем?
— Ні.
Я подивилася на нього.
— Тоді хто?
— Не знаю.
Третє повідомлення.
«Не довіряй тому, хто привів тебе до нього».
Я повільно підняла очі на Артема.
Він прочитав повідомлення.
— Це може бути про мене.
— А може, саме цього від нас і хочуть.
Я заблокувала телефон.
— Я не збираюся більше дозволяти комусь керувати мною через повідомлення.
— Тоді що робитимеш?
Я подивилася на блокнот.
— Знайду місце сама.
Ми почали перевіряти старі фотографії.
На одній із них була школа.
На іншій — будинок біля неї.
На третій — двір.
А потім я побачила те, чого раніше не помічала.
У дальньому кутку фотографії стояла маленька дерев'яна лавка.
Я знала її.
— Це місце.
— Яке?
— За школою.
Артем узяв фотографію.
— Ти впевнена?
— Так.
Я пам'ятала цю лавку.
Колись ми з Лізою сиділи там після уроків.
Саме там вона вперше сказала мені, що деякі люди можуть зникати з твого життя без пояснень.
Тоді я не зрозуміла, що вона мала на увазі.
Тепер зрозуміла.
Ми вийшли зі школи.
Дощ уже майже закінчився.
За будівлею було тихо.
Лавка стояла там само.
Стара.
Покрита вологою.
Я підійшла ближче.
Провела рукою по дереву.
Нічого.
— Тут немає нічого, — сказала я.
Артем оглянув лавку.
— Подивись знизу.
Я присіла.
Під лавкою була невелика металева пластина.
Я торкнулася її.
Вона легко відкрилася.
Всередині лежав конверт.
На ньому був мій почерк.
Я не хотіла його відкривати.
Але все одно відкрила.
Всередині був один аркуш.
«Якщо ти це знайшла, значить, настав час згадати.
Не шукай винного.
Шукай момент.
Того дня все почалося не з Данила.
Не з Лізи.
Не з Влада.
І навіть не з Артема.
Це почалося з тебе».
Я перечитала останній рядок.
«Це почалося з тебе».
Я відчула, як по спині пробіг холод.
Артем мовчав.
— Я хочу додому, — сказала я.
— Добре.
Ми пішли назад.
Але дорогою я весь час думала лише про одне.
Якщо все почалося з мене...
то що саме я зробила?
І чому після цього я сама захотіла забути?
Коли я прийшла додому, на столі лежав мій блокнот.
Я точно залишала його в іншому місці.
Я підійшла ближче.
На відкритій сторінці було написано нове речення.
Не моїм почерком.
«Ти вже згадуєш».
Я завмерла.
Телефон завібрував.
Одне повідомлення.
Від Артема.
«Олекса, не відкривай наступну сторінку».
Я подивилася на блокнот.
Наступна сторінка була вже відкрита.
І там було написано ім'я.
Данило.
А під ним лише одне речення:
«Він був не першим».