Розділ 5. Те, що я намагалася забути

частина 1

Я довго сиділа, не відриваючи погляду від аркуша.
Мій почерк.
Мої слова.
Мій спогад.
І водночас — нічого.
Я намагалася згадати той день, але пам'ять ніби вперто зачиняла переді мною двері.
— Ти в порядку? — тихо запитав Артем.
Я не відповіла.
Перед очима знову з'явився той короткий уривок.
Я сиджу навпроти Данила.
Між нами лежить блокнот.
Я плачу.
Він щось говорить.
А потім я сама кажу:
«Якщо я не зможу це витримати, допоможи мені забути».
Я різко підняла голову.
— Я згадала ще дещо.
Артем нахилився вперед.
— Що?
— Я просила Данила допомогти мені забути.
Він завмер.
— Ти впевнена?
— Ні.
Я подивилася на аркуш.
— Але я це бачила.
— Тоді це важливо.
— Не кажи мені, що це важливо. Я хочу знати, що саме я хотіла забути.
Артем мовчав.
Я встала зі стільця.
— Ти знаєш?
— Частково.
— Артеме.
— Я не був присутній у той день.
— Але ти знаєш.
Він відвів погляд.
Цього було достатньо.
— Розкажи.
— Не все одразу.
— Чому?
— Бо ти можеш згадати сама.
Я роздратовано засміялася.
— Знаєш, що найсмішніше? Усі навколо мене постійно говорять, що я повинна сама знайти правду. Але кожен із вас знає хоча б її частину.
— Тому що правда не зникла. Вона просто була розділена між людьми.
Я подивилася на нього.
— І тепер ти хочеш, щоб я зібрала її сама?
— Так.
— А якщо я не хочу?
Артем замовк.
Я взяла блокнот і поклала його в сумку.
— Я більше не буду дозволяти іншим вирішувати за мене.
Ми вийшли з кабінету.
Коридор був порожнім.
Я йшла повільно, дивлячись на стіни, які колись здавалися такими знайомими.
І раптом побачила двері.
Старі.
З невеликою подряпиною біля ручки.
Я зупинилася.
— Що там?
Артем подивився на двері.
— Кабінет, який давно не використовують.
— Я була там?
— Так.
Я відчула, як усередині все стислося.
— Коли?
— До того, як ти почала все забувати.
Я поклала руку на ручку.
— Відкривай.
— Олекса...
— Відкривай.
Артем повільно натиснув на ручку.
Двері відчинилися.
Усередині було темно.
Старі парти.
Порожні шафи.
Пил на підвіконні.
Я зробила кілька кроків.
І відразу зрозуміла, що вже була тут.
Не просто колись.
Я знала це місце.
Моя пам'ять почала повертатися маленькими уривками.
Я стою біля вікна.
У руках телефон.
Хтось заходить у кімнату.
Я чую голос.
«Ти справді хочеш це зробити?»
Я повертаюся.
Переді мною Данило.
— Так.
— Ти розумієш, що назад дороги може не бути?
— Розумію.
— А якщо ти потім пошкодуєш?
Я мовчу.
Потім кажу:
— Я вже шкодую.
Спогад зник.
Я схопилася за край парти.
— Олекса?
— Я бачила це.
— Що саме?
— Розмову.
— З ким?
— З Данилом.
Артем підійшов ближче.
— Що ти йому сказала?
Я заплющила очі.
— Я не пам'ятаю.
Тиша.
Потім я побачила щось на стіні.
Маленьку подряпину.
Трикутник.
А всередині нього — літера «А».
Я провела пальцем по знаку.
— Це тут було?
Артем подивився на нього.
— Так.
— Ти знаєш, що це?
— Ні.
Я подивилася на нього.
Він говорив правду.
Принаймні цього разу.
Я сфотографувала знак.
Телефон завібрував.
Повідомлення.
Від Артема?
Ні.
Номер був невідомий.
«Не шукай того, хто почав. Шукай того, хто змусив тебе забути».
Я перечитала повідомлення.
— Знову?
Артем узяв телефон поглядом.
— Покажи.
Я простягнула йому.
Він прочитав.
— Це не я.
— Я знаю.
— І не Данило.
— Звідки ти знаєш?
— Бо він не пише так.
Я забрала телефон.
— Тоді хто?
Артем нічого не сказав.
Через кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.
«Ти вже знаєш відповідь».
Я відчула холод у руках.
— Ненавиджу ці загадки.
— Ти можеш просто не відповідати.
— Ні.
Я набрала:
«Хто ти?»
Повідомлення прочитали.
Відповідь прийшла майже одразу.
«Ти вже знала мене до того, як познайомилася з Лізою».
Я завмерла.
До Лізи.
До Влада.
До всіх.
У голові знову промайнув уривок.
Дитинство.
Шкільний двір.
Я стою біля воріт.
Поруч хтось є.
Я сміюся.
Потім хтось каже:
«Обіцяй, що не забудеш мене».
Я відповідаю:
«Ніколи».
Спогад обривається.
Я подивилася на Артема.
— Я знаю, хто це.
— Хто?
Я повільно похитала головою.
— Поки ні.
— Тоді чому ти так сказала?
— Бо я майже згадала.
Ми вийшли зі школи.
На вулиці вже сутеніло.
Я дістала телефон і відкрила старі фотографії.
Гортала одну за одною.
Школа.
Подруги.
Випускний.
Сім'я.
Старі моменти, про які я давно не думала.
І раптом знайшла фотографію.
Я була маленькою.
Поруч стояла людина, обличчя якої майже не було видно.
Я збільшила фото.
На руці людини був браслет.
Чорний.
З маленькою срібною підвіскою.
Я відчула, як серце забилося швидше.
Я вже бачила цей браслет.
Не на фотографії.
Нещодавно.
Я підняла очі на Артема.
— Ти знаєш, у кого такий браслет?
Він подивився на фотографію.
І вперше за весь час я побачила на його обличчі справжній страх.
— Олекса...
— У кого?
Він мовчав.
— Артеме.
Він нарешті подивився на мене.
— У Максима.
Я завмерла.
Світ ніби на секунду зупинився.
Максим.
Людина, якій я довіряла останні дні.
Людина, яка допомагала мені шукати правду.
Людина, яка знала про Данила.
Я подивилася на фотографію ще раз.
Браслет.
Той самий.
— Ні.
— Я не кажу, що це він.
— Але ти подумав.
— Я подумав, що нам потрібно поговорити з ним.
Я стиснула телефон.
— Не зараз.
— Чому?
— Бо якщо Максим знає більше, ніж говорить...
Я замовкла.
— Що?
Я подивилася на дорогу.
— Тоді я хочу почути це від нього.
Не через повідомлення.
Не через старі фотографії.
Не через чужі слова.
Особисто.
Я набрала номер Максима.
Він відповів після другого дзвінка.
— Олекса?
— Нам треба поговорити.
Пауза.
— Що сталося?
Я подивилася на Артема.
— Я знайшла стару фотографію.
Максим мовчав.
— На ній людина з браслетом.
Тиша стала довшою.
— Максим?
— Де ти її знайшла?
Я відчула, як усередині все похололо.
— Чому ти питаєш не те, що на ній?
Він нічого не відповів.
І тоді я зрозуміла.
Він знав.
— Ти знаєш цю фотографію?
Ще одна пауза.
— Так.
Я заплющила очі.
— Тоді завтра ми поговоримо.
— Олекса...
— Завтра.
Я завершила дзвінок.
Артем подивився на мене.
— Ти готова?
Я подивилася на нього.
— Ні.
Потім сховала телефон у кишеню.
— Але я більше не хочу бути готовою. Я просто хочу знати правду.
І вперше за весь цей час мені здалося, що я нарешті наближаюся до неї.
Не до тієї правди, яку мені підготували інші.
А до моєї власної.