Розділ 4. Ім'я, яке я боялася почути

                                     Частина 4

Я майже не спала тієї ночі.

Повідомлення Артема залишалося перед очима, навіть коли я відкладала телефон.

«Завтра ти дізнаєшся, чому Данило вибрав саме тебе.»

Я не розуміла, що саме мене лякало більше.

Дізнатися правду?

Чи зрозуміти, що я весь цей час жила поруч із нею і просто не помічала.

Я кілька разів відкривала блокнот.

Перечитувала старі записи.

Дивилася на знайомий почерк.

Деякі речення здавалося неможливо згадати.

Іноді я читала їх і думала:

«Невже це справді написала я?»

Але це була моя рука.

Мої слова.

Моє минуле.

Просто частина його ніби зникла з моєї пам'яті.

Я відкрила сторінку з ім'ям Данила.

Під ним було написано:

«Він знає те, чого не знаю я.»

Я провела пальцем по чорнилу.

Потім знайшла ще один запис:

«Не довіряй тому, хто скаже, що робить це заради тебе.»

Я завмерла.

Це вже було зовсім інше.

Я перечитала фразу кілька разів.

Потім подивилася на дату.

Вона була написана майже одразу після нашої першої зустрічі з Лізою.

Я взяла телефон і сфотографувала сторінку.

Відправила Максиму.

Він прочитав не одразу.

Коли нарешті відповів, написав лише:

«Це важливо.»

«Чому?»

Три крапки.

Пауза.

«Бо Данило тоді вже почав втручатися у твоє життя.»

Я стиснула телефон.

«А ти коли дізнався?»

Він довго не відповідав.

Потім:

«Раніше, ніж повинен був.»

Я більше нічого не написала.

Відклала телефон.

І саме тоді зрозуміла, що завтра повинна почути все.

Не частину.

Не красиву версію.

Не пояснення, яке хтось підготував заздалегідь.

Усе.

Наступного дня я прийшла до школи раніше.

Коридори були майже порожні.

Я стояла біля входу й дивилася на знайомі стіни.

Колись я знала тут кожен поворот.

Кожні сходи.

Кожне вікно.

А тепер усе здавалося чужим.

Я пройшла до старого коридору.

Того самого, де колись уперше побачила Лізу.

Місця іноді дивно зберігають спогади.

Я могла забути слова.

Забути розмови.

Забути навіть обличчя людей.

Але достатньо було пройти тим самим коридором — і все поверталося.

Я почула кроки.

Обернулася.

Артем.

Він зупинився за кілька метрів від мене.

Ми мовчали.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Ти сам мене покликав.

— Я не був упевнений.

— Чому?

— Бо після всього, що ти дізналася, багато хто просто не прийшов би.

Я подивилася на нього.

— Я не хочу більше тікати.

Артем кивнув.

— Тоді ходімо.

Ми пішли коридором.

— Куди?

— Туди, де все почалося.

— Я вже була там.

— Не там.

Він відчинив двері старого кабінету.

Я зайшла.

На столі лежала коробка.

Схожа на ту, яку ми знайшли в будинку.

Я зупинилася.

— Що це?

— Те, що Данило залишив для тебе.

— Де він?

— Не знаю.

— Ти з ним говорив?

— Востаннє — кілька місяців тому.

— І що він сказав?

Артем подивився на мене.

— Що одного дня ти сама захочеш почути всю правду.

Я підійшла до коробки.

На ній не було напису.

Я відкрила.

Всередині лежали фотографії.

Листи.

Старий флеш-накопичувач.

І маленький ключ.

Я взяла фотографію.

На ній була я.

Дуже маленька.

Поруч стояв хлопець.

Я придивилася.

Данило.

Я знала його.

Тепер я згадала.

Не повністю.

Але достатньо.

— Він був поруч ще тоді...

— Так.

— Чому я його не пам'ятаю?

Артем сів на стілець.

— Бо ти сама перестала про нього говорити.

— Чому?

— Через те, що сталося.

Я подивилася на нього.

— Що сталося?

Він не відповів.

— Артем.

— Я не хочу розповідати це замість нього.

— Але він не тут.

— Тому я дам тобі те, що він залишив.

Він показав на флешку.

Я взяла її.

— Тут відео?

— Так.

— Я можу подивитися?

— Саме для цього вона тут.

Я вставила флешку в старий ноутбук.

На екрані з'явилася папка.

«Олекса. До всього.»

Я відкрила її.

Всередині було сім файлів.

Перший називався:

«Ти пам'ятаєш неправильно.»

Я натиснула.

На відео з'явився Данило.

Він виглядав молодшим.

Набагато молодшим.

Я дивилася на нього і намагалася згадати, де саме його бачила.

— Якщо ти це дивишся, значить, я не зміг сказати тобі все особисто.

Він зробив паузу.

— Олекса, я не хочу, щоб ти думала, що все це було проти тебе.

Я стиснула руки.

— Саме так воно й виглядає.

Він продовжив:

— Ти тоді була дуже самотньою. Ти думала, що всі люди навколо тебе рано чи пізно підуть. І ти попросила мене допомогти тобі зрозуміти, кому можна довіряти.

Я завмерла.

Тепер я пам'ятала.

Трохи.

Фрагмент.

Я сиджу на сходах.

Плачу.

Говорю з Данилом.

Кажу йому, що не хочу більше помилятися в людях.

Відео продовжувалося.

— Я погодився. Але потім зробив помилку. Я почав вирішувати за тебе, що ти повинна знати, а що ні.

Я відчула, як у мене тремтять пальці.

— Я думав, що захищаю тебе. Але насправді позбавляв тебе можливості самій робити вибір.

Відео обірвалося.

Я відкинулася на спинку стільця.

Артем мовчав.

— Це все?

— Ні.

— Тоді покажи наступне.

Другий файл.

На екрані з'явилася Ліза.

Я завмерла.

— Якщо ти це дивишся, значить, уже знаєш про мене більше, ніж я хотіла б.

Ліза говорила тихо.

— Я справді зустріла тебе не випадково.