Розділ 4. Ім'я, яке я боялася почути

частина 3

Я стояла навпроти Лізи й не могла відвести від неї погляду.

Усе, що я знала про останні дні, раптом перестало складатися в одну картину.

Ліза мовчала.

Максим стояв трохи позаду мене й теж нічого не говорив.

А я чекала.

Мені потрібні були слова.

Хоч якісь.

— Це ти? — повторила я.

Ліза повільно підняла очі.

— Так.

Одне слово.

І чомусь воно прозвучало набагато страшніше за всі повідомлення, які я отримувала останнім часом.

— Що саме ти зробила?

Вона не відповіла одразу.

— Я не знала, що все зайде настільки далеко.

Я гірко усміхнулася.

— Цю фразу я чую вже не вперше.

— Я знаю.

— Тоді скажи правду.

Ліза зробила крок у кімнату.

— Ти пам'ятаєш нашу першу зустріч?

— Так.

— Насправді вона була не випадковою.

Я завмерла.

— Що?

— Я знала, де ти будеш.

Я відчула, як усередині щось стислося.

— Ти мене шукала?

— Так.

— Навіщо?

Ліза опустила погляд.

— Бо мене попросили.

— Хто?

Вона мовчала.

— Ліза.

— Я не можу.

— Можеш.

— Ні.

— Ти вже втягнула мене в це. Тепер скажи все.

Вона подивилася прямо на мене.

— Данило.

Я застигла.

Ім'я було мені знайоме.

Не просто знайоме.

Я пам'ятала його.

Але дуже далеко.

Наче зі старої фотографії, яку випадково побачила багато років тому.

— Данило...

— Так.

Максим різко подивився на Лізу.

— Ти не повинна була називати його.

— А вона має право знати.

— Що ти знаєш про Данила? — запитала я.

Максим мовчав.

Ліза відповіла замість нього:

— Він був першим.

— Першим ким?

— Першим, хто вирішив, що тобі потрібно показати правду.

Я відчула злість.

— Чому всі вирішують, що мені потрібно?

— Бо тоді ти сама попросила.

Я похитала головою.

— Я просила правду. Не це.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Я відступила на крок.

— Ви всі взяли мої слова й перетворили їх на щось, чого я ніколи не хотіла.

Ліза мовчала.

Я подивилася на фотографію в руці.

На ній ми стояли поруч багато років тому.

Я усміхалася.

Ліза теж.

А десь позаду стояв Влад.

І тепер я вже знала, що ця фотографія була не просто випадковим кадром.

— А Влад? — запитала я.

Ліза опустила очі.

— Він знав.

— Про все?

— Не про все.

— Що саме?

— Про Данила.

Я заплющила очі.

Ще одне ім'я.

Ще одна людина.

Ще одна частина минулого, яку я не знала.

— А Артем?

Ліза подивилася на мене.

Цього разу її реакція була іншою.

Вона ніби злякалася.

— Артем?

— Так.

— Звідки ти знаєш про нього?

— Він мені пише.

Ліза мовчала кілька секунд.

— Тоді він уже почав.

— Що саме?

— Розповідати тобі правду.

— Але навіщо?

Ліза сіла на край старого столу.

— Бо він зрозумів, що Данило більше не контролює ситуацію.

Я подивилася на Максима.

— А ти?

— Я?

— Ти теж знав про Данила?

Він не відповів.

Я зрозуміла відповідь без слів.

— Скільки людей знали?

— Більше, ніж ти думаєш.

Я відчула, як у мене з'являється бажання просто піти.

Не тому, що боялася.

Тому, що втомилася.

Втомилася постійно дізнаватися, що чергова людина, якій я довіряла, приховувала від мене щось важливе.

Я подивилася на Лізу.

— Чому ти не сказала мені тоді?

— Бо боялася тебе втратити.

— Ти все одно мене втратила.

Ліза опустила голову.

— Я знаю.

У кімнаті стало тихо.

Я раптом згадала наші старі розмови.

Сміх.

Обіцянки.

Моменти, коли я думала, що Ліза точно залишиться поруч.

Я ніколи не думала, що одного дня стоятиму перед нею й питатиму, чи була наша дружба справжньою.

— Скажи мені тільки одне, — сказала я.

Ліза підняла очі.

— Що?

— Хоч щось із того, що між нами було, було справжнім?

Вона навіть не задумалася.

— Так.

Її голос затремтів.

— Майже все.

Я відчула, як щось боляче стислося всередині.

— Майже?

Ліза заплющила очі.

— Я не могла сказати тобі правду. Але мої почуття до тебе не були частиною плану.

Я нічого не відповіла.

Можливо, саме ця відповідь була найскладнішою.

Бо було набагато простіше думати, що все було брехнею.

Набагато простіше поставити крапку.

А тепер я не могла.

Ми вийшли з будівлі вже майже ввечері.

Дощ припинився.

Повітря стало холодним і свіжим.

Я йшла поруч із Максимом, але не говорила.

— Ти злишся? — запитав він.

— Так.

— На мене?

— На всіх.

Він кивнув.

— Справедливо.

— Ти теж міг сказати.

— Міг.

— Але не сказав.

— Так.

Я подивилася на нього.

— Чому?

Він довго мовчав.

— Бо Данило сказав, що якщо я розповім тобі все одразу, ти просто втечеш від усіх.

— Можливо, я б так і зробила.

— Саме цього він боявся.

Я зупинилася.

— Чому йому настільки було важливо, що я зроблю?

Максим подивився на мене.

— Бо ти була для нього важливішою, ніж думала.

Я нічого не відповіла.

Це лише створило нове питання.

Хто насправді був для мене Данило?

І чому я майже не пам'ятала його?

Я дістала блокнот.

Перегорнула кілька сторінок.

Ім'я Данила зустрічалося там лише кілька разів.

Але один запис змусив мене зупинитися.

«Данило сказав, що одного дня я зрозумію, навіщо все це.»

Я перечитала його.

Потім ще раз.

— Максим.

— Що?

Я показала йому сторінку.

Він довго дивився на неї.

— Я цього не бачив.

— Чому?

— Бо ти ніколи не показувала мені весь блокнот.

Я закрила його.

— Значить, є ще речі, про які я сама не пам'ятаю.