Розділ 4. Ім'я, яке я боялася почути

Частина 2

Я вийшла з дому трохи раніше, ніж потрібно.

Не тому, що поспішала.

Просто не хотіла ще довше сидіти в кімнаті й дивитися на той самий екран телефону, очікуючи нового повідомлення.

Адреса була збережена в нотатках.

Я вже кілька разів перевіряла її, хоча й так добре знала, куди потрібно йти.

Місце було не дуже далеко.

Але чомусь кожен крок здавався важчим за попередній.

У голові постійно крутилася одна фраза:

«Ти сама попросила мене все це зробити.»

Я не могла зрозуміти, що саме вона означала.

Я попросила правду?

Попросила стежити за людьми?

Попросила перевіряти їх?

Попросила дізнатися, хто справжній?

Чи, можливо, це повідомлення взагалі було маніпуляцією?

Я не знала.

І саме це лякало найбільше.

Я дістала блокнот.

Відкрила його прямо посеред дороги.

На сторінці, де було написано про першу зустріч, я знайшла ще одну фразу, яку раніше навіть не помічала:

«Якщо вона скаже, що нічого не пам'ятає — не сперечайся.»

Я зупинилася.

— Що?..

Перечитала ще раз.

Почерк був мій.

Я точно пам'ятала, що не писала цього недавно.

Це був старий запис.

Можливо, навіть дуже старий.

Я зробила фотографію сторінки й відправила Максиму.

Через кілька секунд він відповів:

«Де ти зараз?»

Я написала назву вулиці.

Він:

«Не йди далі сама.»

Я зітхнула.

«Я вже майже прийшла.»

«Тоді зачекай мене.»

Я подивилася на час.

До шостої залишалося трохи менше двадцяти хвилин.

«Добре.»

Я сховала телефон.

Але далеко не пішла.

Зупинилася біля невеликого магазину й сіла на лавку.

Навколо жили звичайним життям люди.

Хтось ішов додому.

Хтось говорив телефоном.

Хтось поспішав у своїх справах.

І від цього все здавалося ще дивнішим.

У мене в голові розсипалося ціле життя, а навколо ніхто навіть не знав, що відбувається.

Можливо, саме так і буває.

Ти можеш переживати найбільшу внутрішню бурю, а світ продовжує рухатися, ніби нічого не сталося.

Я подивилася на небо.

Воно було затягнуте хмарами.

Почався дрібний дощ.

Я піднялася з лавки.

Саме тоді телефон завібрував.

Невідомий номер.

«Не чекай Максима.»

Я завмерла.

Друге повідомлення:

«Він не повинен бути присутнім на цій розмові.»

Я написала:

«Чому?»

Відповідь:

«Бо він уже знає більше, ніж говорить тобі.»

Я стиснула телефон.

Знову ця гра.

Знову сумніви.

Але тепер вони вже починали працювати проти мене.

Я не хотіла підозрювати Максима.

Він був одним із небагатьох людей, поруч із якими мені не потрібно було постійно доводити, що я варта уваги.

Але після всього, що сталося, я вже не могла просто сказати:

«Я довіряю йому, отже, він точно не може брехати.»

Довіра не означає сліпоту.

Я відкрила наш чат.

Перечитала останні повідомлення.

Нічого підозрілого.

Але потім згадала його слова в школі.

«Я знаю лише те, що мені передали.»

Хто передав?

Чому він не сказав?

І чому кожного разу, коли я ставила пряме питання, він відповідав лише частиною правди?

Я не хотіла робити висновків.

Тому просто вирішила поговорити з ним.

Коли він прийшов, я стояла біля входу.

— Ти давно тут? — запитав він.

— Ні.

Він подивився на мене.

— Щось сталося?

Я мовчала кілька секунд.

— Мені написали, щоб я не чекала тебе.

Його обличчя змінилося.

— Хто?

Я показала телефон.

Він прочитав.

— І ти повірила?

— Я не сказала, що повірила.

— Тоді чому дивишся на мене так?

— Як?

— Наче сумніваєшся.

Я опустила телефон.

— Я просто більше не знаю, кому вірити.

Він замовк.

Потім сказав:

— Мені шкода.

— За що?

— За те, що ти дізнаєшся все саме так.

Я подивилася на нього.

— Що ти знаєш?

Він довго мовчав.

— Максим.

— Я знаю, що все почалося не там, де ти думаєш.

— А де?

— З тебе.

Я насупилася.

— Поясни.

Він сів на лавку.

— Пам'ятаєш, як кілька років тому ти казала, що більше нікому не довіряєш?

Я кивнула.

— Ти тоді дуже сильно посварилася з однією людиною.

— Пам'ятаю.

— Після цього ти написала мені.

Я завмерла.

— Тобі?

— Так.

Я не могла згадати.

— Що я написала?

— Що хочеш знати правду про людей навколо тебе.

Я опустила очі.

Те саме повідомлення.

Те саме, яке я знайшла в старому чаті.

— І що ти зробив?

Він зітхнув.

— Я погодився допомогти.

— Як?

— Спочатку просто спостерігав.

Я підняла голову.

— За ким?

— За всіма, кого ти називала.

Я відчула, як усередині все холоне.

— Ти стежив за моїми друзями?

— Не зовсім.

— Тоді що означає «спостерігав»?

— Я збирав інформацію.

— Без мого відома?

— Спочатку ти сама цього хотіла.

— Я хотіла знати правду. Не хотіла, щоб хтось таємно стежив за моїм життям.

Він опустив очі.

— Я знаю.

— І коли ти зрозумів, що все зайшло надто далеко?

— Коли зрозумів, що ти вже не шукаєш правду.

— А що я шукала?

— Причину.

Я мовчала.

Він продовжив:

— Ти хотіла зрозуміти, чому люди йдуть. Чому одні перестають писати. Чому друзі змінюються. Чому хтось обіцяє залишитися, а потім зникає. Ти думала, що якщо знайдеш одну правильну відповідь, то все стане зрозумілим.

Я дивилася на нього.

— А стало?

— Ні.

Він усміхнувся сумно.