Розділ 4. Ім'я, яке я боялася почути

Я вийшла зі школи вже тоді, коли на вулиці починало сутеніти.

Повітря було прохолодним. Вітер ворушив волосся, а небо поступово ставало темнішим. Я йшла повільно, майже не дивлячись під ноги.

У голові крутилися слова, які я почула сьогодні.

«Людина, яка почала все це, досі поруч із нею.»

Я намагалася згадати всіх.

Настю.

Максима.

Людей зі школи.

Тих, із ким я спілкувалася раніше.

Тих, хто з'явився в моєму житті зовсім недавно.

Тих, хто знав про мене більше, ніж інші.

Але щоразу думки поверталися до одного й того самого питання.

Хто?

Я дістала телефон.

На екрані все ще залишалося останнє повідомлення:

«Завтра ти дізнаєшся, хто був поруч із тобою весь цей час.»

Я перечитала його ще раз.

Потім заблокувала телефон.

Не хотілося більше думати.

Але мозок не слухався.

Я згадувала своє життя останніх років.

Здавалося, що тепер кожен спогад має прихований сенс.

Кожна розмова могла бути не такою, якою я її пам'ятала.

Кожна людина могла щось приховувати.

І найгірше було те, що я більше не знала, кому можна довіряти.

Коли я прийшла додому, у кімнаті було тихо.

Я поклала телефон на стіл і сіла на ліжко.

Переді мною лежав старий блокнот.

Я взяла його.

Колись я записувала туди все.

Думки.

Плани.

Образи.

Імена.

Те, що не могла сказати вголос.

Я відкрила першу сторінку.

Там великими літерами було написано:

«Якщо одного дня я забуду, ким була, нехай ці сторінки нагадають мені.»

Я провела пальцем по напису.

Колись я сміялася з того, що записувала все підряд.

Тепер цей блокнот міг виявитися важливішим за всі знайдені фотографії.

Я почала перегортати сторінки.

Перша.

Друга.

Третя.

Старі записи.

Я читала їх і майже не впізнавала себе.

Там була дівчина, яка дуже боялася втратити людей.

Яка могла годинами чекати на повідомлення.

Яка думала, що якщо хтось перестав писати, то треба знайти причину.

Яка вважала, що дружба повинна триматися будь-якою ціною.

Яка боялася починати щось нове, бо вже знала, наскільки боляче може бути, коли людина йде.

Я перегорнула сторінку.

Там було написано:

«Я хочу, щоб хоча б одна людина залишилася.»

Я зупинилася.

Цей запис був датований кількома роками тому.

Я довго дивилася на нього.

Потім тихо сказала:

— Я залишилася.

Не знаю, кому саме я це сказала.

Можливо, собі.

Можливо, тій маленькій версії себе, яка колись написала ці слова.

Я перегорнула сторінку.

І побачила ім'я.

Я завмерла.

Це ім'я вже з'являлося сьогодні.

Але в блокноті воно було написане набагато раніше.

Задовго до того, як почалися всі ці події.

Я нахилилася ближче.

Під іменем був короткий запис:

«Вона знає більше, ніж говорить.»

Я перечитала.

Ще раз.

Моє серце забилося швидше.

Я перегорнула кілька сторінок назад.

І знайшла ще одне згадування.

Потім ще.

І ще.

Ця людина з'являлася в моєму блокноті протягом кількох років.

Але я ніколи не думала про це.

Ніколи не помічала закономірності.

Я відкрила телефон і сфотографувала сторінки.

Потім написала Максиму:

«Мені потрібно з тобою поговорити.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я слухаю.»

«Я знайшла дещо.»

«Що?»

Я сфотографувала сторінку.

Він прочитав.

Три крапки з'явилися майже відразу.

Зникли.

Знову з'явилися.

Потім:

«Де ти це знайшла?»

«У старому блокноті.»

Пауза.

«Ти впевнена, що це написала ти?»

Я подивилася на сторінку.

Почерк був мій.

Без сумніву.

«Так.»

Він відповів:

«Тоді завтра покажи мені весь блокнот.»

Я написала:

«Чому?»

«Бо якщо ця людина згадувалася там роками, можливо, ти сама залишила підказки й просто не помічала їх.»

Я відклала телефон.

Ця думка була страшною.

Але водночас у ній був сенс.

Я відкрила блокнот знову.

Почала читати.

Одна сторінка.

Друга.

Третя.

Я шукала ім'я.

І що далі читала, то більше дивувалася.

На одній сторінці було:

«Вона сказала, що нічого не знає.»

На іншій:

«Чому вона завжди з'являється саме тоді, коли мені погано?»

Ще на одній:

«Мені здається, вона щось приховує.»

Я закрила блокнот.

Я пам'ятала ці моменти.

Але тоді вони здавалися просто дивними збігами.

Тепер — ні.

Наступного ранку я прокинулася від повідомлення.

Не від будильника.

Від телефону.

Невідомий номер.

«Ти знайшла блокнот.»

Я сіла на ліжку.

Мої руки похололи.

Я написала:

«Звідки ти знаєш?»

Відповідь:

«Бо я знав, що ти його відкриєш.»

«Хто ти?»

Цього разу відповідь не прийшла одразу.

Я чекала.

Хвилину.

Дві.

П'ять.

Потім телефон завібрував.

«Запитай у людини, чи пам'ятає вона той день біля школи.»

Я перечитала.

Я знала, про який день йдеться.

Той самий день, коли ми вперше зустрілися.

Я швидко відкрила старі фотографії.

Знайшла одну.

Там була я.

Вона.

І ще кілька людей.

Я збільшила фото.

На задньому плані знову була та сама людина.

Я відчула, як по спині пройшов холод.

Вона була там.

Від самого початку.

Я написала: