Розділ 3. Там, де минуле перестає мовчати

Частина 3

Я дивилася на третю парту.

Звичайна стара парта.

Подряпини на поверхні, кілька написів, які залишилися від учнів багато років тому, маленька тріщина біля краю.

Нічого особливого.

Але тепер я знала, що під нею щось є.

Я підійшла.

— Не роби цього, — тихо сказав він.

Я зупинилася.

— Чому?

— Бо після цього назад уже не повернешся.

Я подивилася на нього.

— А я й не хочу повертатися.

Він нічого не відповів.

Я присіла біля парти й провела рукою під її нижньою частиною.

Спочатку нічого.

Потім пальці торкнулися чогось холодного.

Металу.

Я намацала маленьку коробочку, прикріплену знизу.

— Знайшла.

Я витягнула її.

Невелика чорна коробка.

Без замка.

На кришці було написано лише одне слово:

«Олекса».

Моє ім'я.

Я відчула дивне хвилювання.

— Відкривай, — сказав він.

— Ти не хочеш подивитися?

— Ні.

— Чому?

— Бо це твоє.

Я відкрила коробку.

Всередині лежав старий флеш-накопичувач і маленький аркуш.

Я взяла аркуш.

На ньому було написано:

«Ти завжди думала, що люди залишають тебе через те, що з тобою щось не так.
А тепер подивися, що вони говорили про тебе, коли тебе не було поруч.»

Я перечитала.

Щось всередині стиснулося.

Я не хотіла цього читати.

Але вже знала, що прочитаю.

Бо останні кілька років я занадто часто звинувачувала себе.

Може, я справді була надто нав'язливою.

Може, занадто багато писала.

Може, занадто сильно прив'язувалася.

Може, надто багато очікувала від людей.

Я відкрила телефон і подивилася на свої старі повідомлення.

Скільки разів я писала першою?

Скільки разів чекала?

Скільки разів бачила, що людина онлайн, але вона не відповідала?

І скільки разів казала собі:

«Нічого, мабуть, зайнята.»

Я навчилася виправдовувати людей краще, ніж вони самі себе.

— Що там? — запитав він.

— Не знаю.

Я стиснула флешку.

— Тут потрібно подивитися, що всередині.

Він дістав ноутбук.

Ми під'єднали накопичувач.

На екрані з'явилася одна папка.

Назва:

«НЕ ВІДКРИВАЙ, ЯКЩО НЕ ГОТОВА.»

Я подивилася на нього.

— Я готова.

— Ти впевнена?

— Ні.

Я усміхнулася.

— Але все одно відкрию.

Папка містила дев'ять файлів.

Перший мав назву:

01. Перший день.

Я натиснула.

Відкрився аудіозапис.

Спочатку був шум.

Потім голос.

Знайомий.

Я завмерла.

Це була розмова з минулого.

Я пам'ятала той день.

Пам'ятала навіть приблизно, де стояла.

Але не пам'ятала цих слів.

Я слухала мовчки.

І з кожною секундою ставало важче.

Бо голос говорив про мене.

Про те, що я занадто довірлива.

Про те, що я завжди намагаюся втримати людей поруч.

Про те, що я легко прив'язуюся.

Я закрила очі.

— Вимкни.

Він одразу натиснув паузу.

Я вдихнула.

— Я хочу почути до кінця.

Запис продовжився.

І тоді я почула фразу, яку запам'ятала назавжди.

«Вона все одно пробачить.»

Я розплющила очі.

Ці слова боліли сильніше за будь-яку образу.

Бо вони означали, що мою доброту сприймали не як почуття.

А як гарантію.

Гарантію, що я залишуся.

Що я знову напишу.

Знову пробачу.

Знову зроблю перший крок.

Я відвернулася від екрана.

— Я була дурною.

— Ні.

Я подивилася на нього.

— Була.

— Ти просто вірила людям.

— Це й було моєю помилкою.

— Ні, — повторив він. — Помилка була в тих, хто цим скористався.

Я нічого не відповіла.

Другий файл називався:

02. Після випускного.

Я натиснула.

Цього разу запис був довший.

Я почула знайомі голоси.

Розмову про людей, яких я знала.

Про те, хто прийде.

Хто не прийде.

Хто з ким буде.

І знову — моє ім'я.

Я слухала й згадувала той день.

День, який мав бути святом.

Я пам'ятала, як чекала.

Як хотіла, щоб поруч були певні люди.

Як намагалася не показувати, що мені боляче.

А тепер я чула, що деякі рішення щодо мене були прийняті задовго до того, як я про них дізналася.

Я вимкнула запис.

— Досить.

Цього разу він не заперечував.

Я подивилася на нього.

— Навіщо ти все це мені показуєш?

— Бо ти маєш перестати звинувачувати себе за чужі рішення.

Я мовчала.

Це була фраза, яку я не очікувала почути.

Я стільки разів думала, що якщо людина не відповідає — значить, я недостатньо цікава.

Якщо друг віддаляється — значить, я поганий друг.

Якщо стосунки не складаються — значить, я зробила недостатньо.

Я завжди шукала проблему в собі.

Навіть коли інша людина просто не хотіла залишатися.

Я подивилася на третій файл.

03. Він.

Я відчула, як змінилося дихання.

— Це про нього?

Він кивнув.

— Так.

Я відкрила.

На екрані з'явилася фотографія.

Він.

Той самий хлопець.

Той, через якого колись у моєму житті було стільки незрозумілих почуттів.

Я згадала наші розмови.

Як чекала повідомлень.

Як могла довго дивитися на екран, думаючи, чому людина онлайн, але не пише.

Як переконувала себе, що, можливо, він просто зайнятий.

Як одного разу зрозуміла, що не хочу більше постійно чекати.

Я подумала про всі ті стосунки, де одна людина бореться за двох.

І раптом зрозуміла:

любов не повинна бути постійним доказом того, що ти гідна уваги.

Якщо людина хоче бути поруч — це видно.

Не завжди ідеально.

Не щодня.

Але видно.

Я відкрила файл.