Розділ 2. Те, що залишилося позаду

Частина 5. Там, де все почалося

Адреса залишалася на екрані.
Я знала це місце.
Навіть не відкриваючи карту.
Старий будинок біля школи.
Місце, про яке я не згадувала роками.
Місце, де колись почалося наше знайомство.
І, можливо, саме там мала закінчитися ця історія.
— Ти не підеш туди сама, — сказала вона.
Я підняла очі.
— Я знаю.
— Тоді добре.
— Але я все одно піду.
Вона кивнула.
— Я піду з тобою.
Я хотіла заперечити, але передумала.
Можливо, цього разу нам справді потрібно було пройти через це разом.
Я написала Максиму:
«Мені знову написали.»
Відповідь прийшла майже відразу.
«Що сталося?»
Я переслала адресу.
Кілька секунд він нічого не писав.
Потім:
«Я знаю це місце.»
«Ми йдемо туди.»
«Я буду поруч.»
Я подивилася на повідомлення.
Цього разу я не стала сперечатися.
Ми зустрілися ближче до вечора.
Небо було похмурим, а вітер розгойдував гілки дерев.
Старий будинок стояв за кілька хвилин від школи.
Колись тут було людно.
Тепер вікна були темними, а подвір'я майже заросло травою.
Я зупинилася біля воріт.
— Ти точно хочеш зайти? — запитав Максим.
Я кивнула.
— Так.
Дівчина стояла поруч.
Ми троє подивилися на будинок.
— Дивно, — сказала вона.
— Що?
— Я пам'ятаю його зовсім іншим.
Я теж.
У моїй пам'яті він був набагато більшим.
Світлішим.
Наче частина дитинства.
Тепер це просто старий будинок.
Ми зайшли всередину.
Під ногами тихо рипнула підлога.
Я відчула знайоме хвилювання.
— Тут ми вперше зустрілися, — сказала вона.
— Пам'ятаю.
— Ти тоді заблукала.
Я усміхнулася.
— А ти сказала, що знаєш коротшу дорогу.
— І привела тебе сюди.
— Так.
На кілька секунд ми обидві усміхнулися.
Наче повернулися в минуле.
Але потім я помітила на стіні напис.
Старий.
Майже стертий.
«Не все, що ви пам'ятаєте, було правдою.»
Я підійшла ближче.
— Ви це бачите?
Максим і вона підійшли до мене.
— Цього раніше не було, — сказала вона.
Я торкнулася стіни.
Пил залишився на пальцях.
— Свіжий напис.
Максим подивився навколо.
— Значить, хтось був тут недавно.
Мій телефон завібрував.
Я навіть не хотіла дивитися.
Але подивилася.
«Праворуч.»
Я підняла голову.
Праворуч був довгий коридор.
Я зробила крок.
— Не треба, — сказала дівчина.
— Треба.
Ми пішли коридором.
У кінці були двері.
Я потягнула за ручку.
Вони відчинилися.
Всередині стояв старий стіл.
На ньому лежала коробка.
Я подивилася на Максима.
— Це для мене?
Він кивнув.
Я підійшла.
На коробці лежав аркуш.
«Ти нарешті прийшла.»
Я відкрила коробку.
Всередині були фотографії.
Багато фотографій.
Я взяла першу.
На ній була я.
Друга — я з дівчиною.
Третя — ми всі троє.
Я перегортала їх одну за одною.
А потім побачила фотографію, якої ніколи не бачила.
На ній була я біля школи.
Але дата була зовсім недавня.
— Це неможливо.
Максим узяв фотографію.
— Ти знаєш, коли її зробили?
— Ні.
Я подивилася на дівчину.
Вона була так само здивована.
— Це не я, — сказала вона.
— Я теж не фотографував, — сказав Максим.
Ми переглянулися.
Хтось спостерігав за мною.
І робив це давно.
Я перевернула фотографію.
На звороті було написано:
«Ти весь цей час шукала не там.»
Я відчула, як у мене пересохло в горлі.
— Що це означає?
Ніхто не відповів.
Раптом у сусідній кімнаті почувся звук.
Ми всі завмерли.
Кроки.
Хтось був у будинку.
Максим тихо сказав:
— Залишайтеся тут.
Він зробив кілька кроків до дверей.
— Ні, — прошепотіла я.
Він обернувся.
— Я просто перевірю.
— Ми підемо разом.
Ми вийшли в коридор.
Кроки припинилися.
Тиша.
Я подивилася в один бік.
Порожньо.
В інший.
Теж порожньо.
А потім двері в кінці коридору повільно зачинилися.
Ми підійшли до них.
Максим відкрив.
Кімната була порожня.
Тільки відкрите вікно.
Вітер ворушив штору.
— Він утік, — сказала дівчина.
Я підійшла до вікна.
На підвіконні лежав телефон.
Старий.
Я взяла його.
Екран засвітився.
На ньому було одне відео.
Без назви.
Я натиснула.
На екрані з'явилося знайоме місце.
Шкільний двір.
Я побачила себе.
Це було кілька років тому.
Потім у кадрі з'явилася вона.
Ми розмовляли.
Я не чула звуку.
Відео продовжувалося.
Потім у кадрі з'явився третій хлопець.
Я відразу його впізнала.
Це був він.
Але далі сталося те, чого я не очікувала.
Він не говорив із нею.
Він говорив із кимось іншим.
Людина стояла спиною до камери.
Я не могла розгледіти обличчя.
Але голос...
Я знала цей голос.
Я відчула, як у мене похололи руки.
— Я знаю цю людину, — прошепотіла я.
Максим подивився на мене.
— Хто це?
Я не відповіла.
Бо тепер усе починало складатися.
Ім'я, яке я боялася назвати.
Людина, яку я зовсім не підозрювала.
Людина, яка була поруч зі мною весь цей час.
Відео закінчилося.
Екран погас.
А потім телефон завібрував.
На ньому з'явилося нове повідомлення:
«Тепер ти готова почути мою версію?»
Я підняла очі.
— Він тут, — сказала я.
— Хто? — запитав Максим.
Я повільно повернулася до дверей.
У коридорі стояла людина.
Я знала її.
І саме тому не могла вимовити жодного слова.
Вона зробила крок уперед.
— Привіт, Олекса.
І в ту мить я зрозуміла:
усі ці роки я боялася повернення минулого.
А треба було боятися того, що воно весь цей час було поруч.