Розділ 2. Те, що залишилося позаду

Частина 3. Той, кого не мало бути

Я ще кілька секунд дивилася на екран.
«Я ж казав, що минуле не залишає нас просто так.»
Невідомий номер.
Знову.
Тільки цього разу страх був іншим.
Раніше я боялася невідомості.
Тепер я боялася, що знаю, хто стоїть за цими словами.
— Це він? — тихо запитала дівчина поруч.
Я показала їй телефон.
Вона прочитала повідомлення і зблідла.
— Ти знаєш, хто це?
Вона не відповіла.
— Я питаю тебе.
— Так.
Одне слово.
І раптом навколо стало так тихо, ніби весь парк кудись зник.
— Хто?
Вона подивилася на мене.
— Я не хотіла, щоб ти дізналася саме так.
— Тоді як?
— Я хотіла спочатку сама з ним поговорити.
— Навіщо?
— Щоб зрозуміти, чого він хоче.
Я стиснула телефон.
— І ти зустрічалася з ним?
Вона кивнула.
— Один раз.
— Коли?
— Кілька днів тому.
Я відчула, як усередині все стислося.
Кілька днів тому.
Саме тоді, коли почали приходити перші повідомлення.
— Він знав, де я?
— Я не знаю.
— Ти дала йому мій номер?
— Ні.
— Тоді звідки він його взяв?
Вона мовчала.
Я вже майже втратила терпіння.
— Скажи мені правду.
— Я не знаю, — нарешті сказала вона. — Але він сказав, що знає про тебе набагато більше, ніж ти думаєш.
Я відчула холод у руках.
— Що саме він знає?
— Не сказала.
— Чому?
— Бо він не розповів.
Я відвернулася.
У голові з'являлося все більше запитань.
Хто він?
Чому повернувся саме зараз?
Чого хоче від мене?
І чому весь цей час я навіть не підозрювала, що він знову десь поруч?
Телефон завібрував ще раз.
Я подивилася.
«Не довіряй їй.»
Я повільно підняла погляд.
Вона дивилася на мене.
— Він написав ще щось?
Я кивнула.
— Що?
Я показала екран.
Вона прочитала.
Її обличчя змінилося.
— Ти не повинна йому відповідати.
— Я знаю.
— Обіцяєш?
— Не знаю.
— Олекса...
— Я не хочу більше нічого не знати.
Мій голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала.
— Я роками жила з питаннями. Тепер, коли правда сама прийшла до мене, я не збираюся знову закривати очі.
Вона подивилася на мене й тихо сказала:
— Тоді будь готова до того, що правда може виявитися зовсім не такою, якою ти її уявляєш.
Я усміхнулася без радості.
— Я вже зрозуміла.
Додому я поверталася сама.
Максиму я поки нічого не сказала.
Не тому, що не довіряла йому.
Навпаки.
Саме тому, що не хотіла втягувати його в те, що починалося як моя особиста історія.
Я йшла знайомою вулицею, але все навколо здавалося чужим.
Кожен перехожий змушував мене мимоволі озиратися.
Кожна машина, що проїжджала повз, привертала увагу.
Я знала, що це може бути просто страх.
Але після всіх повідомлень я вже не могла повністю його ігнорувати.
Коли я зайшла додому, одразу зачинила двері.
Поклала телефон на стіл.
Зняла куртку.
Підійшла до вікна.
Те саме вікно.
Тільки тепер я дивилася на нього зовсім інакше.
Колись воно було для мене місцем, де я ховалася від світу.
Тепер через нього я бачила світ, якого раніше не помічала.
Я відкрила зошит.
Сторінка була чистою.
Я написала:
«Іноді ми думаємо, що знаємо свою історію. А потім хтось повертається і показує нам сторінку, яку ми ніколи не читали.»
Я зупинилася.
Потім телефон знову завібрував.
Цього разу я не боялася.
Я відкрила повідомлення.
«Хочеш дізнатися, чому вона тоді пішла?»
Я набрала:
«Так.»
Палець завис над кнопкою.
Я могла ще передумати.
Але натиснула.
Повідомлення відправилося.
Кілька секунд нічого.
Потім:
«Тоді завтра о сьомій вечора. Старий міст.»
Я дивилася на екран.
«Прийдеш сама.»
Я не відповідала.
Наступне повідомлення прийшло одразу:
«І не бери з собою Максима.»
Я завмерла.
Він знав його ім'я.
Я ніколи не писала його в цьому чаті.
Я повільно сіла на ліжко.
Тепер це вже не здавалося грою.
Хтось справді стежив за подіями мого життя.
І знав набагато більше, ніж мав би.
Наступного дня я майже не могла зосередитися.
Усе навколо нагадувало про майбутню зустріч.
О сьомій.
Старий міст.
Сама.
Я не знала, чи варто йти.
Частина мене кричала, що це погана ідея.
Інша частина хотіла нарешті отримати відповіді.
Близько п'ятої години мені написав Максим.
«Ти сьогодні якась дивна. Все добре?»
Я подивилася на повідомлення.
Можна було сказати правду.
Але я не знала, як.
Я набрала:
«Мені треба дещо зробити сьогодні.»
Він відповів:
«Щось серйозне?»
Я довго думала.
«Так.»
Відповідь прийшла майже одразу.
«Тоді просто скажи, де ти будеш.»
Я закрила очі.
Він не вимагав пояснень.
Просто хотів знати, що зі мною все гаразд.
Я написала:
«Не хвилюйся. Я сама впораюся.»
Через кілька секунд:
«Я тобі довіряю. Але якщо щось буде не так — напиши мені.»
Я усміхнулася.
«Добре.»
О сьомій без п'яти я стояла біля старого мосту.
Місце майже не змінилося.
Тут було тихо.
Поруч шуміла вода.
Ліхтарі світилися вздовж дороги.
Я озирнулася.
Нікого.
Сьома година.
Ще кілька хвилин.
Я чекала.
І тоді почула кроки.
Повільні.
Спокійні.
Я повернулася.
Переді мною стояв хлопець.
Я знала його.
Але не бачила багато років.
Він виглядав інакше.
Старшим.
Змінилося обличчя, зачіска, одяг.
Але погляд залишився тим самим.
Я не могла вимовити жодного слова.
Він зупинився навпроти.
— Привіт, Олекса.
Я нарешті змогла відповісти:
— Це ти?
Він кивнув.
— Так.
Я відчула, як у грудях забилося серце.
— Навіщо ти повернувся?
Він подивився на воду.
— Бо я втомився від брехні.
— Чиєї?
Він повернув погляд до мене.
— Не тільки моєї.
Я нічого не розуміла.
— Ти зруйнував нашу дружбу.
— Я знаю.
— Ти змусив її думати, що я говорила про неї.
— Я знаю.
— Навіщо?
Він мовчав.
— Відповідай!
Він опустив голову.
— Бо тоді я був дурнем.
— Це не відповідь.
— Я ревнував.
Я завмерла.
— До кого?
Він подивився прямо на мене.
— До тебе.
Я не зрозуміла.
— Що?
— Ти стала важливою для неї. А я боявся, що вона більше не потребуватиме мене.
Я мовчала.
— Тому я сказав їй неправду.
— І через це ми втратили роки.
— Так.
— Ти розумієш, що зробив?
— Кожного дня.
Я відчула, як злість змішується з розчаруванням.
— Тоді чому повернувся зараз?
Він дістав із кишені старий конверт.
— Бо є ще одна річ, якої ти не знаєш.
Я подивилася на конверт.
— Що там?
Він простягнув його мені.
— Правда про той день.
Я не одразу взяла його.
— Чому я повинна тобі вірити?
Він відповів тихо:
— Не повинна.
Я взяла конверт.
— Тоді навіщо він мені?
— Бо тепер ти можеш сама вирішити, кому вірити.
Я подивилася на нього.
Вперше за весь вечір він здавався не загадковим і не страшним.
Просто людиною, яка зробила помилку, наслідки якої тривали роками.
Я відкрила конверт.
Всередині була фотографія.
Стара.
На ній були ми троє.
Я.
Вона.
І він.
А на звороті фотографії був напис.
Я прочитала його.
І відчула, як усе всередині завмирає.
«Якщо одного дня Олекса дізнається правду — розкажи їй, чому все почалося.»
Я підняла очі.
— Хто це написав?
Він мовчав.
— Хто?
Він нарешті відповів:
— Не я.
І в цей момент я зрозуміла, що історія, яку я вважала закінченою багато років тому, насправді лише починалася.