Розділ 1. Вікно, за яким починається світ

Частина 3. другий шанс 

— Знову задумалася?
Його голос прозвучав так несподівано, що я ледь не випустила телефон із рук.
Я повільно обернулася.
Переді мною стояв той самий хлопець. У темній куртці, зі стаканчиком кави в руці. На обличчі — легка усмішка, ніби він теж не очікував цієї зустрічі, але був їй радий.
— Схоже... це вже стає традицією, — усміхнулася я.
Він тихо засміявся.
— Якщо чесно, я теж так подумав.
Між нами запала коротка тиша.
Але цього разу вона не була незручною.
Навпаки.
Здавалося, ніби ми просто намагалися знайти слова, з яких усе почнеться.
— Ти часто сюди приходиш? — запитав він.
— Майже щодня. Тут моя звична дорога.
— Тоді дивно, що ми не зустрілися раніше.
Я злегка знизала плечима.
— Можливо, просто раніше був не той час.
Він на мить задумався.
— Можливо...
За склом кав'ярні бариста саме ставив на вітрину свіжу випічку. Аромат кориці долинав навіть на вулицю.
— Любиш каву? — несподівано запитав хлопець.
— Більше люблю чай.
— Серйозно?
— Так. Особливо ввечері. З книжкою.
— Це звучить... затишно.
Я усміхнулася.
— А ти?
— Кава. Без неї я навряд чи прокинусь.
Ми обидва засміялися.
І саме в цей момент я зрозуміла, що вперше за довгий час сміюся так щиро.
Без жодної причини.
Просто тому, що мені легко.
Повз нас проходили люди.
Хтось поспішав на роботу.
Хтось вигулював собаку.
Для них це був звичайний ранок.
А для мене він уже перестав бути звичайним.
— До речі... — він трохи невпевнено потер шию. — Ми вже двічі випадково зустрілися, але досі не знаємо навіть імен одне одного.
Я засміялася.
— Це правда.
— Я...
Він на секунду замовк, ніби збирався з думками.
— Мене звати Максим.
— Приємно познайомитися. Я — Олекса.
— Гарне ім'я.
— Дякую.
Знову настала коротка тиша.
Та цього разу вона була зовсім іншою.
Наче після знайомства між нами зникла невидима стіна.
— Слухай... — сказав Максим. — Якщо ти зараз не поспішаєш... може, пройдемося?
Я машинально глянула на годинник.
Час ще був.
І хоча всередині промайнула звична думка: «А раптом не варто?», цього разу я не дозволила страху відповісти замість мене.
— Добре.
Ми повільно рушили алеєю.
Дерева ще зберігали краплини після нічного дощу. Сонце пробивалося крізь листя, малюючи на доріжці золотаві плями.
— Я бачив учора, що ти несла зошит, — сказав Максим.
— Так.
— Ти навчаєшся?
— Так... і ще люблю писати.
Він зацікавлено подивився на мене.
— Писати? У сенсі... історії?
Я трохи ніяково усміхнулася.
— Поки що тільки для себе.
— А чому не для інших?
Я мовчала.
На це запитання в мене не було простої відповіді.
Можливо, тому що боялася.
Боялася, що нікому не сподобається.
Що мої слова нічого не варті.
Що люди просто перегорнуть сторінку.
Максим уважно подивився на мене.
— Знаєш... найгірше — це не отримати поганий відгук.
— А що тоді?
— Найгірше — ніколи не дати людям можливість прочитати те, що ти створила.
Його слова змусили мене задуматися.
Я подивилася вперед.
Вітер тихо гойдав верхівки дерев.
І чомусь мені здалося, що ця випадкова зустріч була потрібна саме зараз.
Саме тоді, коли я починала сумніватися в собі.
Ми ще довго гуляли, говорили про книги, улюблені вечори, дощ, музику та маленькі речі, які роблять день кращим.
Час минув непомітно.
Коли ми зупинилися біля перехрестя, Максим усміхнувся.
— Схоже, нам уже час.
— Так...
— Тоді... до зустрічі?
Я подивилася на нього й усміхнулася у відповідь.
— До зустрічі.
Я ще не знала, що це знайомство змінить набагато більше, ніж просто кілька звичайних днів.
І що іноді новий розділ життя починається зі звичайного запитання:
— «Може, пройдемося?» 

Максим усміхнувся.
— Тоді... до зустрічі?
Я кивнула.
— До зустрічі.
Ми розійшлися в різні боки, але чомусь мені здавалося, що я залишилася стояти на тому самому місці. Ноги йшли вперед, а думки ще були там — біля кав'ярні, серед запаху кориці й теплого ранкового сонця.
Я навіть не помітила, як дісталася додому.
Кімната зустріла мене звичною тишею.
Я поклала рюкзак біля столу, відчинила вікно й глибоко вдихнула свіже повітря.
Вітер легко розгойдував фіранку.
Я всілася на підвіконня, підтягнувши коліна до себе.
Перед очима знову й знову виникала наша розмова.
«Найгірше — це не дати людям можливість прочитати те, що ти створила».
Його слова не виходили з голови.
Я відкрила свій зошит.
Довго дивилася на чистий аркуш.
Потім написала лише одне речення.
"Можливо, іноді чужа віра в тебе приходить раніше, ніж твоя власна."
Я перечитала ці слова кілька разів.
Вони здавалися дивно правильними.
Телефон тихо завібрував.
Повідомлення від подруги.
"Як пройшов день?"
Я вже хотіла відповісти звичне: «Нормально.»
Але пальці завмерли.
Чомусь сьогодні це слово зовсім не підходило.
День був іншим.
Несподіваним.
Живим.
Я відповіла коротко:
"Схоже, сьогодні сталося щось хороше."
За кілька секунд прийшла відповідь:
"Тоді обов'язково розкажеш."
Я посміхнулася й вимкнула телефон.
Іноді не хотілося ділитися моментом одразу.
Хотілося трохи залишити його тільки для себе.
Наступного ранку я прокинулася раніше за будильник.
За вікном тільки починало світати.
Місто ще не прокинулося, а вулиці здавалися незвично тихими.
Я заварила чай і підійшла до вікна.
Раптом упіймала себе на думці, що мені цікаво, чи зустріну Максима сьогодні.
— Дивно... — тихо прошепотіла я. — Ми знайомі лише один день.
Та іноді часу потрібно значно менше, ніж здається.
Я швидко зібралася й вийшла з дому.
Біля кав'ярні вже стояли кілька людей.
Бариста виставляв меню, а з відчинених дверей знову долинав знайомий аромат свіжої кави.
Я машинально озирнулася.
Його не було.
«Ну звісно», — подумала я.
Саме в цю мить двері кав'ярні відчинилися.
— Я вже почав думати, що ти сьогодні не прийдеш.
Я різко повернулася.
Максим стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками.
— Я ризикнув і взяв чай, — сказав він, трохи ніяковіючи. — Пам'ятав, що ти казала, що більше любиш його, ніж каву. Сподіваюся, не помилився.
Я здивовано подивилася на нього.
Хтось запам'ятав таку дрібницю.
І чомусь саме ця маленька деталь зігріла мене більше, ніж гарячий чай у його руках.
— Дякую... — тихо сказала я.
Максим усміхнувся.
— Ну що? Схоже, тепер це вже точно стає нашою традицією.
Я не стримала усмішки.
— Схоже, що так...