Розділ 1. Вікно, за яким починається світ

Частина 2. Перший крок та нова зустріч

Я повільно вийшла з автобуса.
Прохолодний вітер торкнувся обличчя, а свіже повітря після нічного дощу нагадало, що осінь уже зовсім близько.
Я поправила рюкзак на плечі й рушила знайомою дорогою.
Навколо все було звичайним.
Ті самі будинки.
Ті самі дерева.
Ті самі люди, які поспішали у своїх справах.
І все ж сьогодні щось відчувалося інакше.
Ніби повітря стало важчим.
Ніби цей день приховував щось, про що я ще не знала.
Я завжди довіряла своїй інтуїції.
Вона рідко помилялася.
Коли я проходила повз невелику кав'ярню, двері раптом відчинилися.
Хтось поспіхом вийшов назустріч.
Ми майже зіткнулися.
— Вибач... — одночасно сказали ми.
Я підняла очі.
Переді мною стояв хлопець приблизно мого віку.
Темне волосся було трохи скуйовджене, ніби він щойно зняв капюшон. У руках він тримав паперовий стаканчик із кавою та книгу.
Наші погляди зустрілися лише на кілька секунд.
Але чомусь мені здалося, ніби час навколо сповільнився.
— Це моя провина, — усміхнувся він. — Я дивився в телефон.
— Ні... Це я задумалася.
На кілька секунд запала незручна тиша.
Я вже хотіла піти далі, але помітила, що з його книги випав маленький паперовий закладник.
Я швидко нахилилася й підняла його.
На ньому акуратним почерком було написано:
"Найважливіші історії починаються тоді, коли ми найменше цього очікуємо."
Я простягнула закладку.
— Здається, це твоє.
Він подивився на неї й усміхнувся.
— Дякую. Без неї я точно загубив би сторінку.
— Любиш читати?
— Дуже.
— Я теж.
Знову настала тиша.
Але цього разу вона не була незручною.
Навпаки.
Здавалося, ніби ми вже давно знайомі.
— Гарного дня, — сказав він.
— І тобі.
Я пішла далі.
Та чомусь кілька разів озирнулася.
Він теж.
Лише на мить.
Потім наші дороги розійшлися.
...
Увесь день ця коротка зустріч не виходила в мене з голови.
Чому?
Я не могла пояснити.
Ми навіть не познайомилися.
Не обмінялися контактами.
Не сказали нічого особливого.
І все ж...
Іноді достатньо кількох секунд, щоб запам'ятати людину.
Повернувшись додому, я відкрила свій зошит.
Довго дивилася на чисту сторінку.
Потім вперше за багато днів слова почали з'являтися самі.
"Сьогодні я зустріла незнайомця."
"Можливо, більше ніколи його не побачу."
"Але дивно... іноді одна випадкова зустріч залишає після себе більше думок, ніж роки знайомства."
Я перечитала написане.
Усміхнулася.
Закрила зошит.
За вікном вечір знову повільно огортав місто.
Я навіть не здогадувалася, що це була лише перша сторінка історії.
І що зовсім скоро доля знову зведе нас разом.

Я підійшла до вікна.
Небо вже повністю сховалося за вечірніми хмарами, а місто повільно засвічувало свої вогні. У таких вечорах було щось особливе. Вони ніби дозволяли думкам звучати голосніше.
Я відкрила зошит ще раз.
Поруч із останнім реченням машинально намалювала маленьку зірку.
Потім ще одну.
І раптом усміхнулася.
«Дивно...» — подумала я. — «Чому я досі згадую ту коротку зустріч?»
Можливо, справа була зовсім не в ньому.
Можливо, вперше за довгий час я відчула, що життя здатне дивувати.
Телефон коротко завібрував.
Повідомлення.
Я швидко взяла його до рук, але це була лише реклама.
Я тихо засміялася сама із себе.
— Коли це я встигла стати такою цікавою до випадковостей?..
За вікном почався легкий дощ.
Краплі повільно стікали по склу, залишаючи довгі прозорі доріжки.
Я любила спостерігати за ними.
Здавалося, ніби кожна з них має власний шлях.
Як і люди.
Хтось проходить повз тебе лише на мить.
А хтось залишається назавжди.
Я ще не знала, до якої категорії належить той незнайомець.
Наступного ранку я вийшла трохи раніше.
Не тому, що поспішала.
Просто хотілося пройтися тією ж дорогою.
Я навіть не зізнавалася собі, чому саме обрала цей маршрут.
«Це просто зручніше», — переконувала себе.
Але десь глибоко всередині жевріла маленька надія.
Кав'ярня вже працювала.
Із прочинених дверей долинав аромат свіжозмеленої кави та теплої випічки.
Я на мить затримала погляд.
Порожньо.
Його не було.
— Ну звісно... — тихо промовила я й рушила далі.
І саме в цей момент за спиною почулися кроки.
— Знову задумалася?
Я завмерла.
Повільно озирнулася.
Переді мною стояв той самий хлопець.
У руках — паперовий стаканчик із кавою.
А на обличчі — знайома усмішка.
І чомусь мені здалося, що цей день уже точно не буде звичайним.