Глава 8. Недобрі люди недобрі в усьому

Найважливішою покупкою, якщо чесно, виявилися зовсім не меблі.
Чай.
Коли я відкрила розділ із напоями й побачила десятки, якщо не сотні сортів, мої руки самі собою вдоволено потерлися одна об одну.
Ось воно.
Справжнє щастя.
Чай я любила майже так само сильно, як зручні крісла.
Ні...
Мабуть, навіть сильніше.
Про чай я знала практично все.
Колись у своєму світі я спеціально їздила туди, де його вирощували, слухала розповіді майстрів, вчилася правильно заварювати листя й могла за самим лише ароматом відрізнити добрий улун від посереднього.
Щоправда, тут, у Марнілі, чай виявився... трохи іншим.
Коли напій опинився в чашці, я завмерла.
Він був синім.
Не «злегка блакитнуватим».
Не «із синюватим відтінком».
Ні.
Найсправжнісіньким насичено-синім.
Таким, ніби хтось вирішив заварити шматочок літнього неба.
Я обережно вдихнула аромат.
Квітковий.
Терпкий.
З легкою солодкістю десь на самій межі запаху.
— Ну, привіт, — шанобливо сказала я чашці.
Перший ковток виявився несподіваним.
Смак був глибоким, терпким, із довгим квітковим післясмаком і ледь вловимою прохолодою, що з'являлася вже після того, як чай було проковтнуто.
Я вдоволено заплющила очі.
Ні.
Додому я, звісно, усе ще хотіла.
Але якщо в цьому світі вміли готувати такий чай...
То в нього безперечно були свої переваги.
Озброївшись чашкою, я вмостилася за столом.
Сонячне світло ліниво пробивалося крізь нові жовті штори.

Кабінет пахнув деревом, новими книжками й затишком.

Ідеальна атмосфера.

Я приготувалася повільно пити чай, дивитися у вікно й займатися одним із найважливіших видів медитації.

Досипати той самий сон, який сьогодні вранці найбезсоромнішим чином украв один дуже освічений черв'ячок в окулярах.

Я щойно заплющила очі.

Щойно зробила перший ковток.

Щойно уявила, що сиджу десь на маленькому острові, де шумить море, пахне чайними плантаціями й ніхто, геть ніхто, не вимовляє слово «робота»...

Як двері розчинилися.

Ні.

Не розчинилися.

Судячи з відчуттів, вони зірвалися з петель і влетіли до кабінету разом із тим, хто, схоже, щиро вважав, що стукати — це звичка виключно слабкодухих людей.

Я повільно розплющила одне око.

Потім друге.

Зробила ще один дуже спокійний ковток чаю.

І подумки поховала свою медитацію.

Вона прожила менше хвилини.

Але була дуже щасливою.

А тому, хто її поховав, дуже не пощастило.

Бо я дуже не люблю, коли мене відволікають під час чаювання.

Я повільно повернула голову до дверного прорізу.

У дверях стояв демон.

Найсправжнісінький.

Високий.

Із могутніми рогами.

Із довгим хвостом.

І з таким виразом обличчя, ніби усмішка була офіційно заборонена законом.

— Я вимагаю негайно бачити ректорку!

Я спокійно відпила ще трохи синього чаю.

— А я хочу морозиво зі смаком манго й маракуї.

Співчутливо зітхнула.

— Як шкода, що ми з вами обоє не всемогутні.

Демон, здається, зовсім не зрозумів, чому з ним розмовляють саме так.

Він зробив крок уперед.

— Негайно поклич сюди ректорку!

— Йогане.

Спокійний голос пролунав звідкись із-за його спини.

Демон роздратовано замовк.

Із коридору вийшов...

Ангел.

Найсправжнісінький.

Якщо професор Алкан був красивим, то цей чоловік виглядав так, ніби хтось вирішив утілити в життя всі жіночі мрії одразу.

Чорне, мов вугілля, волосся.

Правильні риси обличчя.

І настільки чарівна усмішка, що нею, мабуть, можна було б закінчувати війни.

Кілька секунд я чесно його розглядала.

Красивий.

Дуже.

Навіть прикро.

Шкода тільки, що зараз я мріяла про морозиво зі смаком манго й маракуї, а не про прекрасного чоловіка.

Інакше, можливо, враження було б значно сильнішим.

— Йогане, припини лякати секретарку, — м'яко промовив чоловік.

Потім подивився на мене й винувато всміхнувся.

— Пробачте нас. Нам дуже потрібна ректорка. У мого друга... нервовий зрив.

Я перевела погляд на свою чашку.

Зробила ще один неквапливий ковток.

Потім подивилася на демона.

— Боюся, вашому другові зараз потрібен психіатр, а не ректорка.

Я співчутливо всміхнулася.
— Щиро йому співчуваю.
Розвести руками було єдиним, чим я могла допомогти.
— Але, на жаль, це не моя спеціалізація.
Чоловік кліпнув.
Здається, він не відразу зрозумів, що саме щойно почув.
— Що?..У якому сенсі?
— У найпрямішому. Ректорка не має спеціальної освіти, щоб лікувати нервові зриви. Я, на жаль, теж.
Я співчутливо всміхнулася.
— Але я щиро сподіваюся, що такі розумні чоловіки неодмінно знайдуть хорошого фахівця. Успіхів вам.
Я вже хотіла повернутися до свого чаю, але раптом згадала ще дещо.
— А, так... коли будете йти, поставте, будь ласка, двері на місце.
Я подивилася на підлогу, де сиротливо лежали нещасні двері.
— Їм холодно лежати на підлозі.
Чоловік і демон переглянулися.
Судячи з виразів їхніх облич, зараз усередині них відчайдушно боролися два бажання.
Перше — придушити мене.
Друге — самим запитати психіатра, чи все зі мною гаразд.
Я ж остаточно втратила до них інтерес.
Обережно вдихнула аромат чаю.
Заплющила очі.
Майже повернулася до стану внутрішньої гармонії.
— Гей, ти, людська дівко! — гаркнув демон. — Та як ти смієш?! Ти взагалі знаєш, хто ми такі?!
Я розплющила одне око.