Глава 7. Перший день календаря

Не чорнилом.

Саме роботою.

Тим самим запахом, від якого людині одразу хотілося зачинити двері й зробити вигляд, що вона помилилася кабінетом.

Моран сиділа за столом з ідеально рівною спиною й переглядала якісь документи. Здавалося, якби зараз до неї приклали лінійку, та позаздрила б такій бездоганній поставі.

Почувши, як відчинилися двері, вона підвела голову.

— Доброго ранку, Алісо.

І несподівано тепло усміхнулася.

— Як вам спалося?

— Чудово, — щиро відповіла я. — Якщо не брати до уваги одне високоінтелектуальне диво, яке вирішило розбудити мене ні світ ні зоря.

Моран запитально підняла брову.

— Бібліус?

— Саме він.

Я важко зітхнула.

— Але нічого... я терпляча.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Справді?

— Авжеж.

Я кивнула з найчеснішим виглядом.

— Тож помста буде ретельно спланована.

— І в чому ж вона полягатиме?

— Сховаю його окуляри.

На кілька секунд у кабінеті запала тиша.

Потім Моран тихо розсміялася.

— Це жорстоко.

— Знаю, — з гідністю погодилася я. — Але він перший почав.

Моран усміхнулася, підвелася з-за столу й попрямувала до непримітних дверей, розташованих збоку кабінету.

Якщо чесно, лише зараз я взагалі помітила, що вони там є.

Виходить, кабінет ректорки був прохідним.

Моран відчинила двері.

За ними виявилося ще одне приміщення. Невелике, але світле. Біля вікна стояв письмовий стіл, кілька шаф із документами та пара зручних крісел для відвідувачів.

— Алісо, — сказала вона, — це ваше робоче місце.

Я схвально оглянула кімнату.

Вже краще.

Принаймні тут було значно менше схоже на склеп.

— Через ті двері, — ректорка кивнула на вхід, через який я прийшла, — заходять викладачі та співробітники академії. Вони можуть потрапити до мене напряму.

Потім вона вказала на другі двері.

— А ці призначені для батьків учнів, гостей академії та всіх, кому спочатку слід поговорити із секретаркою.

Я повільно кивнула.

— До ваших обов'язків входить організація мого розкладу, запис на прийом, робота з документами та відповіді на запитання відвідувачів.

Вона витримала невелику паузу.

— Переважно запитання ставлять люди, які категорично не готові самостійно ставати розумнішими.

Я розуміюче кивнула.

— Тобто мені доведеться професійно відповідати на запитання, відповіді на які знаходяться за два кроки від того, хто їх ставить?

— Саме так.

Я важко зітхнула.

— Зрозуміло. Робота з населенням...

Моран ледь помітно усміхнулася.

— Судячи з того, як ви спілкуєтеся з людьми, впораєтеся з цим навіть краще за мого попереднього секретаря.

— Звучить так, ніби він був легендою.

— На жаль, за останній рік їх було троє.

Я здивовано кліпнула.

— Усі троє звільнилися.

— Чому?

На обличчі ректорки з'явилася дивна усмішка. Суміш утоми й співчуття.

— Не витримали...

Вона зробила промовисту паузу.

— Батьківської любові до власних дітей.

Я розуміюче кивнула.

Щоб усвідомити, наскільки це стресова робота, багато слів не знадобилося.

Я повільно обвела поглядом кабінет.

Вікно.

Стіл.

Шафа.

Потім подивилася на Моран.

— А... я можу робити з кабінетом усе, що захочу?

Ректорка навіть не замислилася.

— Звісно. Якщо вам так буде комфортніше працювати, мене це цілком влаштовує. Можете облаштувати його так, як вважаєте за потрібне.

Ось.

Це були слова справжнього керівника.

Тим часом Моран уже попрямувала до виходу.

— Сьогодні мене в академії не буде. У мене призначена зустріч із міністрами.

Вона зупинилася біля дверей.

— Тож якщо хтось захоче записатися на прийом, переносьте всіх на завтра.

Я кивнула.

— Гарного вам першого робочого дня, Алісо. Освоюйтеся.