Не гармонійна робота, гармонійного секретаря

Глава 6. Робота не кусається, якщо виспалася

Ранок настав несподівано.
Хоча, якщо бути зовсім чесною, він узагалі завжди наставав несподівано.
Мене безжально вирвав зі сну пронизливий вереск, від якого одразу захотілося подати скаргу в усі можливі інстанції.
Спочатку я щиро не зрозуміла, що відбувається.
Потім зрозуміла.
І відразу про це пошкодувала.
Джерелом цього акустичного злочину виявилася...
Гусінь.
Точніше, Бібліус.
Він стояв на приліжковій тумбочці, поважно поправляв окуляри й видавав настільки душероздираючі звуки, що навіть совість прокинулася б.
— Підйом, — промовив він із гідністю. — Сьома година рівно. Запізнення в перший робочий день вважається проявом неповаги до роботодавця.
Я мовчки дивилася на нього.
Потім — на стелю.
Потім знову на нього.
— Біб...
Саме так я вирішила називати його ще вчора. Бо язик у мене був живий, а не канцелярський, і щоразу вимовляти «Архіваріус першого класу Бібліус» я точно не збиралася.

— Ти щойно зіпсував людині сон.
— Поправка, — незворушно відповів він. — Я забезпечив своєчасне пробудження співробітниці академії.
— Це звучить анітрохи не краще.
Біб зробив вигляд, що не почув.
Схоже, у нього була вбудована функція ігнорування людського невдоволення.
Втім, учора ми несподівано чудово порозумілися.
Поки я оглядала нову квартиру, він терпляче розповідав мені про устрій цього світу.
Я ставила запитання.
Дуже багато запитань.
Здебільшого — зовсім дурних.
— А дракони існують?
— Так.
— А вони розмовляють?
— Деякі.
— А вони їдять людей?
— Виховані — ні.
Після цього я вирішила, що дракони мені вже подобаються.
Виявилося, світ, куди мене занесло, називався Марніл.
Він складався з чотирьох величезних континентів.
І кожен був домівкою для своїх народів.
На одному жили люди, ельфи й лісові відьми.
На другому простягалися володіння демонів.
Третій належав перевертням, гномам і ще з десятку рас, назви яких я чесно намагалася запам'ятати.
Не вийшло.
Четвертий вважався найзагадковішим.
Навіть Біб зізнався, що відомостей про нього збереглося небагато.
Саме туди чомусь постійно намагалися потрапити шукачі пригод.
Саме звідти найчастіше ніхто не повертався.
Я подумки поставила собі позначку.
«Не ходити».
Дуже корисна інформація.
Потім з'ясувалося, що магія тут була такою ж буденною річчю, як у нас електрика.
Нею користувалися в побуті.
На роботі.
У транспорті.
У медицині.
Навіть прибиранням тут займалися магічні конструкції.
Я чесно намагалася не засмучуватися через відсутність у себе магії.
І це виходило доволі непогано.
Бо, як слушно казала Ба:
— Якщо в тебе немає таланту, користуйся мізками. Вони зазвичай надійніші.
З цією думкою я нарешті змусила себе вилізти з ліжка.
І, на власний подив, зрозуміла одну дуже важливу річ.

Спати на новому матраці було настільки зручно, що вперше за останню добу мені справді захотілося жити.
Хоча б до обіду.
— Ну... або хоча б до сніданку, — чесно зізналася я сама собі.
Як учора розповів мені Біб, сніданок для викладачів і співробітників академії проходив в окремій їдальні.
Черв'ячок так докладно пояснив маршрут, що, здається, навіть людина з вродженим талантом губитися змогла б дістатися туди з першого разу.
— Виходите з квартири, повертаєте праворуч.
Він поважно походжав по столу, немов досвідчений екскурсовод.
— Потім ідете до кінця коридору, спускаєтеся центральними сходами, проходите через внутрішній двір, заходите до західного крила, треті двері ліворуч після статуї архімага Тірона.
Він зробив багатозначну паузу.
— Якщо побачите фонтан із триголовою рибою — значить, ви звернули не туди.
— Дуже обнадійливо.
— Після цього відчините двері з бронзовою табличкою «Їдальня для викладачів».
— І це все?
— І це все.
Я підозріло примружилася.
— Занадто просто.
Біб поправив окуляри.
— Я склав для вас карту.
Він простягнув мені невеликий аркуш.
На ньому були намальовані стрілочки, кружечки, хрестики, підписи й навіть маленькі примітки на кшталт: «Тут не відволікатися» і «Не переплутати сходи».
Я мовчки подивилася на схему.
Потім — на Біба.
— Ти, бува, не колишній військовий?
— Ні.
— Тоді звідки така любов до інструкцій?
— Практика, — незворушно відповів він. — Студенти академії регулярно губляться дорогою навіть до власних кімнат.
Я важко зітхнула.
— Гаразд. Якщо вони змогли вижити, то й я впораюся.
Біб задоволено кивнув.
— Бажаю вам вдалого першого робочого дня.
Чомусь мені здалося, що якби в нього були руки, то зараз він неодмінно поправив би мені комірець, змахнув невидиму порошинку з плеча й урочисто перехрестив би перед виходом.
На щастя для мого душевного спокою, лапок у нього не було.
Тож він обмежився лише серйозним кивком.
Я глибоко вдихнула.
Поправила одяг.