Глава 5. А я хочу, а я хочу знову сюди подушку й плед...

— Геть, — коротко кинула ректор.
Студенти зникли з такою швидкістю, ніби їх хтось телепортував.
Хоча, можливо, у цьому світі й таке вміли.
Коли за останнім зачинилися двері, ректор нарешті повернулася до мене.
— Алісо, сідайте.
Я мовчки сіла в крісло, уважно спостерігаючи за нею.
— Дозвольте представитися. Мене звати Моран. Я ректор цієї академії... і за сумісництвом начальниця цього цирку.
Я мимоволі хмикнула.
От тепер ми почали говорити однією мовою.
— Мені справді дуже шкода, що через недбалість наших співробітників із вами сталася ця ситуація.
Вона говорила спокійно.
Без виправдань.
Без спроб перекласти провину.
— Але професор Алкан сказав вам правду. На цей момент можливості повернути вас у ваш світ у нас немає.
Вона замовкла.
І уважно подивилася мені в очі.
Чекала на реакцію.

Напевно, очікувала сліз.

Або звинувачень.

Або чергової істерики.

Я ж просто усміхнулася.

— Що ви пропонуєте?

Цього разу розгубилася вже вона.

— Перепрошую?

— Припустімо, додому мене повернути не можна. Гаразд.

Я знизала плечима.

— Отже, будемо вирішувати проблеми в міру їхнього надходження.

Я почала загинати пальці.

— Я людина.

Перший палець.

— Мені потрібно десь жити.

Другий.

— Щось їсти.

Третій.

— На чомусь спати.

Четвертий.

Я на секунду замислилася.

— Бажано на м'якому.

Ректор мовчки слухала.

— І, як ви розумієте, із собою я всього цього не привезла.

Я винувато розвела руками.

— Вибачте. Трохи забула прихопити квартиру, холодильник і ліжко. Коли збиралася на дачу, чомусь була впевнена, що ввечері повернуся додому.

У кабінеті запала тиша.

Здається, ректор уперше за всю розмову подивилася на мене не як на жертву обставин.

А як на людину, яка вже почала складати список компенсації.

Вона розуміюче кивнула.

— Я можу запропонувати вам співпрацю.

Я запитально підняла брову.

— Оскільки магії у вас немає, — спокійно продовжила ректор, — я не можу прийняти вас до академії як студентку. Ви просто не зможете вивчати більшість дисциплін.

От і чудово.

Ще не вистачало іспитів.

— Але академії завжди потрібні хороші працівники.

Вона склала руки на столі.

— Тому я пропоную вам посаду моєї особистої помічниці.

Я задумливо нахилила голову.

Помічниця ректора...

Звучало значно краще, ніж «монстр з іншого світу».

— Як працівниці академії вам виділять квартиру в студентському містечку, запропонують гідну платню та забезпечать усім необхідним для життя.

Вона кинула короткий погляд у бік дверей.

— Крім того, перший час усі ваші витрати оплачуватимуться з коштів професора Алкана.

На цих словах на її губах з'явилася ледь помітна, майже хижа усмішка.

Мені починала подобатися ця жінка.

Дуже.

— А як же... знання про ваш світ? — запитала я. — Усе-таки я поки що навіть не розумію, де перебуваю.

— Це ми теж вирішимо.

Ректор ледь кивнула.

— В академії є автоматичний бібліотечний хробак.

Я кліпнула.

— Перепрошую...

Вона сказала це так спокійно, ніби йшлося про бібліотекаря.

— Бібліотечний... хто?

— Хробак.

Вона навіть не змінилася на обличчі.

— Магічна істота. Він допомагає новим працівникам і студентам опановувати необхідний обсяг знань про наш світ. Історію, географію, закони, традиції, устрій суспільства.

Я кілька секунд мовчки дивилася на неї.

Потім уточнила:

— Він хоча б не заповзає у вуха?

Ректор уперше за всю розмову ледь усміхнулася.

— Тільки якщо дуже попросити.

— Чудово.

Я з полегшенням видихнула.

— Бо сьогодні в мене й без цього був надто насичений день.

Ректор несподівано тихо розсміялася.

Здається, моє запитання виявилося першим за сьогоднішній день, яке її справді розвеселило.

— Ходімо, Алісо. Для початку оформимо все офіційно.

На мій подив, офіційна частина тривала всього хвилин п'ятнадцять.

Навіть в іншому світі бюрократія працювала швидше, ніж удома.

Мене запитали ім'я.

Вік.

Світ походження.

Я чесно відповіла:

— Земля.

Писар навіть не здивувався.

Або в них щодня когось випадково призивають, або нерви в місцевих чиновників були відсутні як явище.

Потім мені підсунули кілька документів.

Я сумлінно поставила підпис усюди, куди ткнули пальцем.

Читати не стала.

Якщо вже мене змогли викрасти в інший світ без моєї згоди, то кілька підписів уже точно нічого не змінять.

Нарешті мені урочисто вручили невеликий металевий бейдж.

Я прочитала напис.

«Секретар ректора».

Ну що ж.

Бувало й гірше.

Наприклад, «монстр».

Після цього Моран особисто провела мене до квартири, яка тепер офіційно вважалася моїм новим домом.

Я відчинила двері…

І вперше за весь день відчула, що життя ще не остаточно вирішило з мене познущатися.

Квартира виявилася невеликою.

Світлою.

Затишною.

З великими вікнами.

І, найголовніше...

З ліжком.

Великим.

Широким.

М'яким.

Ми подивилися одне на одного.

Мені здалося, між нами миттєво виник глибокий духовний зв'язок.

Я вже збиралася кинутися йому назустріч, як ректор безжально зруйнувала цей зворушливий момент.

— Алісо, зачекайте. Спочатку познайомтеся з вашим помічником.

Вона простягнула мені...

Хробака.

Найсправжнішого.

Хоча правильніше було б назвати його дуже поважною гусеницею.

На носі сиділи маленькі круглі окуляри.

Під шиєю красувався акуратний метелик.

А вираз мордочки був таким поважним, ніби саме він колись вигадав абетку.

Хробак неспішно вклонився.

— Архіваріус першого класу Бібліус. Автоматичний бібліотечний помічник. До ваших послуг.

Я мовчки подивилася на нього.