Глава 4. У тій труні — твій комфорт

Наша дивна процесія нарешті дісталася величезної будівлі, яка, як я зрозуміла, була головним корпусом академії.
Я зупинилася.
Підняла голову.
Потім ще вище.
І ще трохи.
Архітектор цього місця, схоже, страждав на важку форму гігантоманії.
Або просто дуже не любив людей із хворою шиєю.
Сама будівля виглядала так, ніби французька готика одного разу зустрілася зі скаженим кроликом, і вони разом вирішили втілити всі свої найсміливіші ідеї.
Величезні шпилі здіймалися в небо так, ніби намагалися проколоти хмари.
Арки вигиналися під абсолютно неможливими кутами.
Вежі стирчали в різні боки, наче їх добудовували за принципом: «А давайте ще одну. Для симетрії. Хоча ні… нехай буде несиметрично».
Стінами вилися рослини з великим сріблястим листям, між вікнами мерехтіли якісь світні символи, а над дахом повільно кружляли птахи… або не птахи.
З такої відстані я воліла не уточнювати.
Мало що.
Після сьогоднішнього дня саме слово «монстр» уже починало трохи діяти мені на нерви.
Я ще раз уважно подивилася на академію.
Красиво.
Велично.
Дуже дорого.
І дуже…
Незатишно.

Вона виглядала саме так, як, на мою думку, мав би виглядати палац людини, яка щиро вважає, що відпочинок — це слабкість.
Я важко зітхнула.
— Тільки не кажіть, що тепер мені доведеться жити ось у цій розкішній пам'ятці відсутності домашнього затишку...
Студенти й професор дружно зробили вигляд, ніби мого коментаря взагалі не існувало.
Оце вже справді академічна освіта.
Напевно, тут навіть був окремий предмет: «Мистецтво не помічати чужого невдоволення».
Ми зайшли всередину.
І якщо зовні академія виглядала велично, то всередині вона справляла враження місця, де слово «затишок» офіційно заборонили законом.
Високі кам'яні склепіння.
Холодні стіни.
Довгі коридори.
Жодного килима.
Жодної подушки.
Жодного крісла, в яке хотілося б упасти й забути про існування зовнішнього світу.
Відчуття повної відсутності комфорту накрило мене так само стрімко, як океанська хвиля під час шторму.
З головою.
Мені відчайдушно захотілося дістати каталог меблів, замовити десяток м'яких диванів, кілька крісел-мішків, пледів, торшерів морквяного кольору й оголосити в цьому склепі тиждень домашнього затишку.

Бо жити в приміщенні, де все було сірим, кам'яним і величним, могли або маги...
Або вампіри.
Причому навіть вампір сказав би: «Люди, може, хоча б плед купимо?»
Наша маленька команда «Катастрофа» неспішно дійшла до масивних дубових дверей.
На золотій табличці гордо красувався лише один напис:
«Ректор».
Я подивилася на двері.
Потім на професора.
Потім знову на двері.
І чомусь одразу уявила сивого дідуся з довгою бородою, трагічним поглядом і любов'ю до нескінченно довгих промов.
Дуже хотілося помилитися.
Я помилилася.
Ректором виявився не сивий дідусь.
Ректором виявилася... жінка.
Хоча слово «жінка» тут потребувало деяких уточнень.
Вона виглядала так, ніби Медуза Горгона вирішила завести дітей з ельфом, а потім їхній нащадок несподівано став викладачем.
Гострі вуха.
Тонкі окуляри в коричневій оправі.
Довге волосся кольору болотяної твані, акуратно зібране у високий хвіст. Обличчя красиве.

Але настільки холодне, що поруч із нею навіть морозиво, мабуть, почувалося б у безпеці.
Вона навіть не подивилася в мій бік.
Увесь її крижаний погляд був прикутий до професора.
— Професоре Алкане, — спокійно промовила вона.
Дуже спокійно.
Настільки спокійно, що мені одразу захотілося відійти подалі.
Люди, які говорять таким тоном, зазвичай починають кричати вже після того, як усе остаточно зруйнувалося.
— Будьте ласкаві... поясніться.
Вона повільно зняла окуляри.
Поганий знак.
— Чому ваші студенти поводяться, як діти огрів?

Ще один крок до катастрофи.
— І чому вони без нагляду експериментують із колами призову?
На останніх словах професор помітно зсутулився.
Я подумки відзначила це як маленьку особисту перемогу.
Мене поки що ніхто не лаяв.
Мене взагалі ніхто не чіпав.
А отже, можна було спокійно постояти осторонь і поспостерігати, як дорослі люди з'ясовують, хто саме винен у тому, що мене випадково викрали в інший світ.
Чесно кажучи...
Це був найприємніший момент за сьогоднішній день.
А дивитися, як хтось замість тебе отримує грандіозний рознос, — одне з найбільш недооцінених задоволень у житті.
Я стояла тихо.
Нікого не перебивала.
Навіть подумки підтримувала ректора.
Іноді людям корисно дізнатися про себе щось нове.

Нарешті жінка закінчила свердлити професора поглядом і винесла вирок:

— Професоре Алкане.

Вона склала руки за спиною.

— За грубе порушення техніки безпеки та неналежний контроль над студентами вас оштрафовано на суму, що дорівнює вашій річній заробітній платі. Уся сума буде перерахована на рахунок дівчини, яку ваші студенти незаконно призвали до нашого світу, — спокійно закінчила ректор.

Я кліпнула.

Моя внутрішня жаба спочатку здивовано відкрила рота.

Потім потерла лапки від щастя.

Потім дістала калькулятор.

Я подумки подивилася в небо.

Будь ласка.

Нехай зарплати професорів у цьому світі виявляться значно кращими, ніж у моєму.

Хотілося хоча б моральну компенсацію перетворити на матеріальну.

Тим часом ректор перевела погляд на студентів.

Ті дружно зблідли.

— Що ж до вас...

Вона навіть не підвищила голосу.

Саме це лякало найбільше.

— Наступні пів року ви допомагатимете професорці Аліні доглядати за вольєрами та піклуватися про істот, які в них утримуються.

Вона витримала коротку паузу.

— Ви ж так хотіли піднести їй новий екземпляр.