Глава 3. Світ, де місце зустрічі не можна змінити

Світ не зруйнувався.
Земля не пішла з-під ніг.
Серце не зупинилося.
Усе залишилося на своїх місцях.
Крім мого життя.
Втрата прийшла не як удар.
Вона накрила мене, наче літній дощ у сонячний день.
Тихо.
Несподівано.
До болю.
Раптом стало нічим дихати.
Перед очима один за одним спалахували уривки спогадів.
Мама.
Тато.
Навіть Кирило.
Господи... навіть Кирило.
Я згадала, як ми йшли до школи, а він смикав мене за хвостики лише тому, що вважав це проявом братньої любові.
Як одного разу розбив ніс моєму першому хлопцеві за те, що той довів мене до сліз.
Як тато смажив шашлики, фехтував шампурами й кидався черешнями в Кирила, поки мама обурювалася, що нормальні люди взагалі-то їдять ягоди, а не використовують їх як зброю.
Як мама гладила мене по голові після кожного чергового розчарування, терпляче повторюючи, що одного дня обов’язково зустрінеться людина, поруч із якою стане спокійно.
Світ навколо ніби втратив усі барви.
Він стиснувся до крихітного зернятка.
Зернятка спогадів.
І раптом серед них з’явилася Ба.
Не справжня.

Та, що жила в моєму серці.
Спокійна.
Незворушна.
Наче все, що відбувалося, взагалі не заслуговувало на паніку.
Я майже почула її голос.
— Відставити паніку.
Так могла говорити тільки Ба.
— Ти — гармонія. А гармонія не метушиться.
Вона шукає, куди текти далі. І завжди знаходить шлях.
Я мимоволі заплющила очі.
— Ти прийшла сюди.
Отже, колись зможеш піти.
А якщо не зможеш...
Зроби так, щоб цей світ уповільнився заради тебе.
Не дозволяй йому закрутити тебе, наче полум’я.
Бо ти — не полум’я.
Ти — теплий вітерець.
А вітер...
Завжди знає дорогу додому.
Ба...
Моя улюблена Ба.
Жінка, яка все життя дивилася на світ трохи зверхньо.
Не тому, що вважала себе кращою за інших.
Просто їй було ліньки вставати з кушетки.
Вона завжди була моєю тихою гаванню.
Поки всі інші кудись поспішали, сперечалися, переживали й намагалися встигнути все на світі, Ба одним лише своїм існуванням доводила: світ чудово обходиться і без цієї метушні.
Вона усміхнулася.
Спокійно.
Тепло.
Так, як уміла лише вона.
— Твоє від тебе нікуди не дінеться, Алісо.
Її голос звучав так чітко, ніби вона стояла поруч.
— Воно завжди буде з тобою. У серці. У спогадах. У твоїх словах. У звичках. Навіть у твоїх жестах і виразі обличчя.
Я відчула, як усередині потроху стає легше.
— Дім — це не лише місце, — продовжила Ба. — Це ще й напрямок.
Якщо весь час тримати серце повернутим до дому, одного дня дорога обов’язково приведе тебе до його берегів.
А якщо не приведе...
Значить, ти сама створиш шматочок дому там, де опинишся.
Вона лагідно усміхнулася і раптом подивилася на мене тим самим поглядом, якого я боялася більше за будь-яке покарання.
— А тепер зберись.
Не ганьби мене.
Я мимоволі усміхнулася крізь сльози, що підступали.
— Перше правило клубу Умиротворення пам’ятаєш?
Звісно, пам’ятала.
— Світ хвилюється...
Ба схвально кивнула.
А я закінчила за неї:
— ...але не хвилює мене.
Професор, здається, очікував зовсім іншого.
Сліз.
Істерики.
Непритомності.
Ну або хоча б того класичного жіночого: «За що мені все це?!»
А я просто глибоко вдихнула.
Світ знову почав повертати свої барви.
Ба мала рацію.
Паніка ще ніколи нікого нікуди не повертала.
А от м’яке ліжко, смачна їжа й відсутність зайвих розмов, як і раніше, залишалися питаннями першої необхідності.
Усе інше могло трохи зачекати.
Я уважно подивилася на професора.
Він дивився на мене з ледь прихованим здивуванням, ніби намагався зрозуміти, чому людина, якій щойно повідомили про неможливість повернутися додому, не лежить на землі в позі трагічної героїні.
Довелося його розчарувати.
Я взагалі не любила лежати на землі.
Вона була надто твердою.
— Отже, професоре, — спокійно сказала я. — Раз уже повернути мене додому ви поки що не можете...
Я зробила невелику паузу.
— Що ви збираєтеся запропонувати мені як компенсацію за цю... — я обвела поглядом студентів, — ...прикру помилку?
На галявині запанувала тиша.
Навіть Сульфус перестав дихати.
Здається, ніхто не очікував, що першим питанням людини, яку випадково викрали в інший світ, стане обговорення умов компенсації збитків.
Професор помітно... розгубився.
Ні, мені не здалося.
Він справді трохи злякався.
І, судячи з виразу його обличчя, зовсім не через мою можливу істерику.
Здається, до нього нарешті дійшло: я збиралася витиснути з цієї ситуації максимум. До останньої краплі. Винятково заради власного комфорту.
Він важко зітхнув.
— Давайте спочатку пройдемо до академії, Алісо. Там ви познайомитеся з ректором, і ми спокійно обговоримо... обставини, що склалися.
Я велично кивнула.
Зрештою, якщо тебе вже викрали в інший світ, треба хоча б виглядати так, ніби ти тут за запрошенням.
Наша дивна процесія рушила крізь ліс.
Попереду йшов професор, усім своїм виглядом нагадуючи людину, яка вже подумки писала пояснювальну записку.
За ним понуро брели студенти, раптом усвідомивши, що їхня лабораторна робота вийшла з-під контролю.
Замика́ла ходу я.
Повільно.
З гідністю.
І з твердою впевненістю, що десь попереду на мене має чекати світле майбутнє.
Якщо, звісно, його не відлякали крики професора.
А якщо все-таки відлякали, сподіваюся, його хоча б можна буде заманити м’яким матрацом і гарячою кавою.