Глава 2. Ліниві люди теж люди

— Алісо!
Крик Кирила десь просто над моїм вухом безжально зруйнував мою внутрішню гармонію.
— Алісо, годі валятися! Ти пам’ятаєш, що ми сьогодні їдемо на дачу? Мама вже купила всі саджанці! Уявляєш? Там навіть персики будуть!
Я ліниво прочинила одне око.
Наді мною височіла постать високого, до непристойності щасливого чоловіка. Чоловіка, який щиро радів... деревам.
Колись учені обов’язково знайдуть цьому наукове пояснення.
Слова «дача» і «саджанці» неприємно подряпали мою свідомість, а внутрішній Будда демонстративно встав, вклонився й пішов медитувати кудись в інше місце.
— Господи, Кириле, — позіхнула я. — Як можна у тридцять років так радіти поїздці на дачу?
— Алісо, не бурчи. Це ж природа! Свіже повітря! Шашлики! Сімейне проведення часу!
Я подумки застогнала.
Ні.
Це не природа.
Дача — це організована спроба зіпсувати швидкість обертання мого внутрішнього умиротворення.
Для Кирила дача була відпочинком.
Для мами — можливістю виростити все, що теоретично здатне пустити коріння.
Для тата — шансом довести, що без його порад жоден цвях не опиниться там, де повинен.
Для мене ж дача завжди була одним і тим самим.
Роботою, яку чомусь називали відпочинком.
Повільно відірвавши себе від ліжка — саме відірвавши, бо самостійно моє тіло вставати категорично відмовлялося, — я попленталася займатися тим, чим зранку зазвичай займаються нормальні люди.
Чесно кажучи, що саме вони роблять, я досі не з’ясувала. Напевно, бадьоро усміхаються своєму відображенню й радіють новому дню. Особисто я вважала подібне тривожним симптомом.
— Збери все, що тобі потрібно, і кидай у машину! Виїжджаємо за десять хвилин! — кинув тато, пробігаючи повз.
Я важко зітхнула.
Оглянула кімнату й почала збирати речі першої необхідності.
Одяг.
Зарядку.
Засоби гігієни.
Улюблені смаколики — бо психіка сама себе підтримувати відмовлялася.
І, звісно ж, Машку.
Мою улюблену м’яку іграшку, яка чесно супроводжувала мене в усіх життєвих трагедіях, починаючи приблизно з п’яти років.
А ще подушку.
Бо сон — це не розкіш. Це базова потреба. І я була готова відстоювати це право навіть на дачі.
Якщо ці люди серйозно думали, що після тижня роботи я добровільно стану копирсатися в землі, де одночасно існували жуки, кліщі, комарі й ще сотня істот, які мріють познайомитися зі мною ближче, значить, вони точно виховували якусь іншу доньку.
Закинувши сумку на плече, я з максимально можливою для мого організму швидкістю — тобто дуже повільно й із неприхованим невдоволенням — спустилася вниз і зайняла своє місце в машині.
Подумки прощаючись із диваном так, ніби ми розлучалися назавжди.
— Усі готові? — бадьоро оголосила мама, заводячи машину. — Тоді поїхали!
Дорогою наша сімейна музична група виступала без антракту.
Спочатку всі мовчали.
Це були найкращі три хвилини поїздки.
Потім Кирило вирішив, що світу терміново не вистачає його вокального виконання пісень Бейонсе. Світ, до речі, із цим не погоджувався.
Далі мама несподівано перейшла на реп, причому з такою самовіддачею, ніби просто зараз збиралася виграти батл.
Тато ж обрав свій улюблений музичний жанр — бурчання.
— Я ж казав, треба було заправитися ще вчора... Тепер знову доведеться шукати заправку... Бубубубу...
І ось так ми й їхали.
Троє щасливих, галасливих, абсолютно різних людей... і один сумний жучок.
Тобто я.
Для моїх вух ця дорога була схожа на персональне коло пекла. Вони відчайдушно мріяли про тишу. Про таку абсолютну, дзвінку тишу, яка, мабуть, буває лише в стародавній гробниці.
Або в бібліотеці в понеділок зранку.
Хоча ні.
Все-таки в гробниці, бо в бібліотеці хоча б іноді хтось кашляє.

Дача зустріла нас теплим сонцем, щебетанням птахів і повною відсутністю турбот.
Принаймні, для мене.
Бо найперше я попрямувала до гамака.
Влаштувавшись у ньому з виразом обличчя людини, яка виконує надзвичайно відповідальну державну місію, я подумки повісила табличку:
«Зайнята умиротворенням.
Приймаю лише письмові заявки на спілкування.
По вівторках із 12:00 до 12:01».
І то не факт.
Я задоволено зітхнула й заплющила очі.
Ось тепер життя знову починало мати сенс.
Десь на задньому плані мама вже командувала посадкою саджанців, тато щось ремонтував, Кирило носився ділянкою з таким ентузіазмом, ніби йому пообіцяли медаль «Найкращий дачник року».
Моя галаслива сім’я сміялася, сперечалася, перекрикувала одне одного й жила на повній гучності.
Звісно, весь цей галас не давав мені остаточно провалитися в сон.
Але хоча б дозволяв дуже старанно намагатися це зробити.
А іноді спроба — це вже достатньо хороший результат.
Я сама не зрозуміла, в який момент задрімала.
Мабуть, тоді, коли сімейний шум нарешті перетворився на звичний фоновий гул.
Але прокинулася я майже одразу.
Точніше...
Щось усередині мене прокинулося раніше за мене.
Спочатку я не зрозуміла, що було не так.
Потім усвідомила.
Я більше не чула птахів.
Не відчувала теплого сонця на обличчі.
Навіть крізь заплющені повіки навколо відчувалася якась неправильна темрява.
Сон миттєво випарувався.
Я нахмурилася, але відкривати очі не поспішала. Іноді, якщо проблема достатньо серйозна, є шанс, що вона зникне сама, поки ти робиш вигляд, ніби її не існує.
Не зникла.
Остаточно я зрозуміла, що сталося щось дуже дивне, коли усвідомила ще одну річ.
Я не чула сміху свого брата.
Тридцятирічного лоба, якому природа з якоїсь незрозумілої причини видала невичерпний запас енергії й гучність концертної колонки.
Якщо Кирило мовчав...
Значить, сталося щось справді серйозне.
Я різко сіла.
Відкрила очі...
І повільно почала провалюватися в прірву під назвою «Якого біса?»
Це вже була не дача.
Навколо мене стояв ліс.
Темний.
Незнайомий.
Занадто тихий.
Настільки тихий, що власне дихання здавалося непристойно гучним.
Я судомно озирнулася.
Гамак усе ще був під мною.
Ось тільки більше він не був прив’язаний між двома деревами.
Він висів...
У повітрі.
Просто висів.
Я обережно подивилася вниз.
І тут серце вирішило, що йому терміново необхідно побити світовий рекорд зі швидкості.
Підо мною не було землі.
Точніше, вона була.
Дуже далеко.
Метрів за десять.
Ніби мій гамак якимось божевільним чином опинився підвішеним на рівні третього поверху.
— Ні... — тихо прошепотіла я.
Бо єдине логічне пояснення тому, що відбувалося, було одне.
Я все ще спала.
Дуже хотілося, щоб саме так і виявилося.
Але очі й усі інші органи, відповідальні за зв’язок із реальністю, були одностайні.
Ні.
Я не спала.
— У нас вийшло!
Від несподіванки я здригнулася.
— Ми змогли! Швидше! Покличте професора!
Голос звучав так радісно, ніби його власник щойно виграв мільйон.
Я повільно повернула голову в бік крику.
Неподалік стояли кілька хлопців і дівчат.
На вигляд — років на чотири-п’ять молодших за мене.
І всі вони дивилися на мене.
Точніше...
Витріщалися.
Із таким захопленням, що мені стало не по собі.
Їхні очі світилися тим самим божевільним ентузіазмом, який я раніше бачила лише в Кирила.
Наприклад, коли повз проходила дуже красива дівчина у сукні.
Або коли мама казала:
— Поїхали в будівельний магазин.
Хоча ні.
Від будівельного магазину він усе-таки радів трохи менше.
Я прокашлялася.
— Ем... Дуже голосні молоді люди... А можна мені спочатку пояснити, чому саме ви так радієте? І, бажано, також пояснити, чому моє бренне тіло зараз так демонстративно порушує закон гравітації?
Одна з дівчат у синій мантії обережно зробила крок уперед, уважно подивилася на мене й із погано прихованим захопленням оголосила:
— У нас вийшло! Ми призвали монстра з іншого світу!
Цікава новина про інший світ.
Вкрай образлива новина про монстра.
Я навіть рот трохи відкрила.
Ні, звісно, зранку я виглядала не найкраще.
Але не настільки ж.
— У сенсі монстра? — обурилася я. — Я людина. Зазвичай прямоходяча, цілком безпечна і навіть вакцинована. Ану поверніть мене в моє природне середовище існування. Негайно.
Здається, я починала злитися.