Глава 1. Лінь — усьому голова

Я лінива стільки, скільки себе пам’ятаю. Хоча ні. Не лінива. Я просто дуже енергоощадлива людина. Навіщо робити щось сьогодні, якщо з великою ймовірністю цього можна взагалі не робити?
У дитинстві, поки інші дівчатка мріяли про принців, щасливу сім’ю, дітей і запаморочливу кар’єру, я мріяла зовсім про інше. В ідеалі — лежати, їсти морозиво й іноді кліпати очима. Останній пункт був радше необхідністю, ніж бажанням.
На жаль, сучасний світ категорично не підтримує такий спосіб життя. Чомусь суспільство вважає, що доросла людина зобов’язана ходити на роботу, оплачувати рахунки й час від часу демонструвати ознаки життєдіяльності. Доводиться відповідати цим вимогам. Добре хоч робота в мене теж не надто енергозатратна. Фізично. Зате морально після робочого дня хочеться загорнутися в плед, оголосити себе поза зоною доступу й більше ніколи ні з ким не розмовляти.
Іноді мені здається дивним, що в родині спортсменів узагалі народилася така дитина, як я. Поки мої батьки підкорювали дистанції, встановлювали рекорди й рахували кроки, я могла б із легкістю стати чемпіонкою світу зі сну. Причому не просто чемпіонкою — абсолютною лідеркою зі світовим рекордом і золотою медаллю. Якби нагородження проходило лежачи, я б ще й промову переможниці виголосила. Не встаючи. Бо чемпіони мають відповідати своєму виду спорту.
На щастя для батьків, природа вирішила виправити свою помилку й подарувала їм мого брата — Кирила. Ось він виявився саме тією дитиною, на яку вони заслуговували. Спортсмен, активіст, вічний двигун без кнопки вимкнення. Якщо існував шанс кудись залізти, пробігти, переплисти або підкорити, Кирило вже був там. Найімовірніше, двічі.
Він чудово доповнював батьків. І не менш чудово руйнував гармонію мого існування.
Він тягнув мене в ліс, у гори, у походи, на велосипедні прогулянки, на пробіжки... Іноді мені здавалося, що він щиро вірив: якщо достатньо довго піддавати мене фізичним навантаженням, у мені прокинеться любов до активного способу життя. Не прокинулася. Зате регулярно прокидалося бажання офіційно визнати себе загиблою від передозування братньою енергією.
Ні, Кирило був хорошим братом. Правда. Якщо мене хтось ображав — він захищав. Якщо виникали проблеми — підставляв плече. Якщо потрібно було збрехати батькам — брехав професійно, з повною самовіддачею й драматизмом театрального актора. Думаю, якби брехня була олімпійською дисципліною, наша сім’я нарешті отримала б золоту медаль.
Але чим старшими ми ставали, тим сильніше розходилися наші полюси.
Я — затишний південний полюс. Повільний, теплий і абсолютно щасливий, якщо мене залишити лежати на сонці з книжкою й стиглим манго. Максимум моїх переживань — чому манго виявилося недостатньо солодким.
Кирило ж був північним полюсом. Холодним, стрімким і до непристойності діяльним. Він рухався з такою швидкістю, ніби Земля перестане обертатися, якщо він хоча б на п’ять хвилин присяде.
І якимось дивом ми все одно були сім’єю.
Ми сперечалися, дратували одне одного, закочували очі, обмінювалися шпильками й жили так, ніби абсолютно різні люди якимось чином випадково опинилися в одному будинку.
Але десь дуже глибоко, значно нижче Маріанської западини, під величезним восьминогом, який охороняв наші почуття краще за будь-якого психолога, ми все-таки любили одне одного.
Просто намагалися не показувати цього надто часто. Раптом хтось звикне.

Єдиною людиною в цій сім’ї, яка справді розуміла мене, була моя Ба.

Ця жінка — еталон спокою, легкості й мистецтва нічого не робити. Не плутайте з лінню. Лінь — це коли не хочеш. А Ба звела це до рівня філософії.

Її життєве гасло звучало просто:

— Я не нічого не роблю. Я економлю сили для видатних справ у наступному житті.

Підозрюю, у глибині душі Ба молилася лише про одне — у наступному втіленні стати великим красивим каменем десь на березі моря. Щоб максимум турбот — гарно лежати, грітися на сонці й іноді потрапляти на фотографії туристів.

І знаєте що? Я її розуміла.

При цьому якимось дивом Ба примудрилась вийти заміж за мого діда — людину, яка душі в ній не чула. Він обожнював її так, ніби виграв головний приз у лотереї. Думаю, якби хтось посмів потурбувати сон моєї Ба, дід без вагань оголосив би цій людині особисту війну. А за потреби — і всьому світу.

Моя Ба була моїм героєм. Людиною, яка самим своїм існуванням змушувала світ обертатися трохи повільніше. Бо, на її думку, надто швидко — це непристойно. І голова паморочиться.

З дитинства Ба зрозуміла, що в усій нашій сім’ї тільки ми з нею живемо в одному темпі. А точніше — взагалі не живемо на швидкості. Тому вона взяла наді мною шефство й почала передавати свою безцінну спадщину.

Вона вчила мене життєвої мудрості.

— Я не втомилася. Я просто живу в ритмі черепашого вальсу.

Або:

— Шукай чоловіка, який бігає лише трохи швидше за лінивця. Тоді сімейне життя не перетвориться на марафон.

Або моя улюблена:

— Якщо людина квапить тебе без причини — це її проблема. Не треба робити її своєю.

З віком я зрозуміла, що Ба зовсім не була лінивою. Вона була неймовірно мудрою жінкою, яка встигла побачити надто багато. Вона пережила стільки подій, людей і змін, що зрештою дійшла простого висновку: спокій — найцінніша валюта у світі.

Тому вона берегла його як сімейну реліквію.

Мені ж уся ця філософія, здається, дісталася у спадок. Просто через ДНК. Разом із любов’ю до післяобіднього сну й щирим нерозумінням людей, які добровільно прокидаються о шостій ранку заради пробіжки.

І знаєте що?

Я анітрохи про це не шкодую.

У дитячому садку, у школі, а потім в інституті ця особливість мені не заважала. Навпаки, чудово допомагала. Поки інші з ентузіазмом погоджувалися брати участь у конкурсах, заходах, суботниках, виставах та інших способах добровільно ускладнити собі життя, у мене була універсальна відповідь:

— Я зараз поза ресурсом.

Тоді це звучало дивно. Зараз це взагалі офіційний стан половини людства. Виходить, я просто випередила свій час.