14. Старі нові обличчя

Цим “кимось” до кого Ніка планувала звернутись за допомогою був один з “Твіксів”, Микита. Його Ніка дуже доречно зустріла на парковці, і ледь не силою потягла за собою, бо ж ще один крок – і вони б потрапили в зону видимості кабінету Дмитровича, де тепер розпускав пір'я Вел. 

– Микита! Мені треба твоя допомога! – так впевнено Ніка звернулась до нього тому, що хоч всі у відділку над Твіксами потішались, вона знала їх як порядних копів. Просто дещо розгублених в чужому місті і атмосфері. 

– Вел мене потім вб'є, так? – приречено схилив голову Микита. 

– Не вб'є, якщо не дізнається. Та й щось мені підказує, він тут не надовго. Накосячить і вилетить на першому крутому повороті. 

– Я бачу, в тебе теплі почуття до свого нареченого. 

– Він давно вже не мій наречений! То як, допоможеш? 

– Кажи… 

– Для початку: мені інфа взагалі не поступає. Повністю канал перекрили. Є щось нове, важливе? 

– Я ж не знаю, настільки ти не в курсі. 

– Настільки, що не знала про перше місце злочину і те, що дівчина, що вижила, вийшла з коми й дала свідчення. 

– Ого… В нас це все навіть вазон в приймальні чув. 

– У вашого ж теперішнього шефа немає зуба на вазона. От тому йому й пощастило більше. Ну то що? 

– Майже нічого, крім того, що дівчину з лікарні виключили зі списку його жертв. А щодо серійника, то Вел впевнений, що це хтось з байкерів, при чому саме з “Вовків”. З дня на день може завалитись з групою і арештувати… 

– Але кого? Нема є ж ніяких доказів… 

– Ніко, він хоче втриматись в сідлі, в яке потрапив випадково. Довести всім, що не татусин синуля, а сам на щось здатен. Тому піде на все. Дивно взагалі, що він тебе не зняв зі справи. 

– Мабуть, поки не може. Скажи, ти бачив всіх жертв? 

– Так, звісно. 

– А у них був перманентний макіяж? 

– Що?? 

– Ясно… Губи, брови виразні. Очі нафарбовані?

– Ну вони всі були гарно нафарбовані. Але я в таких речах не розбираюсь. 

– Гаразд, дякую, що підтримав. Можна ще про дещо попросити? 

– Звісно. 

– Звіти патанатома. Або його контакти є? Він в нас новенький наче. 

– Так,зі столиці перевівся. Оох, Вел з мене шкуру спустить. Звітів нема. А “Пата” можеш знайти сьогодні ввечері в “Бульбашці” (місцевий клуб). Він дружить з нашим Сашком з нарко-відділу, а в того день народження сьогодні. Спитаєш Сашка на місці. Про мене нічого не говори тільки. А Велу він не розкаже, бо той і йому мізки винести встиг. 

– Дякую! Ти справжній друг! – Ніці розцілувати Микиту хотілось, та вона, звісно, стрималась і лише стримано махнула рукою на прощання. 

***

В “Бульбашку” Ніка заявилась в молодіжному спортивному костюмі і бандані та окулярах. Вела там бути не повинно було, однак світитись вона не хотіла. Саме з цієї причини й на робоче місце – в морг – до анатома не пішла. 

В клубі було багатолюдно і шумно. І це Ніці навіть подобалось, легше було загубитись. Сашка вона побачила відразу, підійшла, грайливо посміхнувшись, і зняла окуляри. Той ледь не поперхнувся коктейлем. 

– Ніка? – з подивом глянув. 

– Ага! Я тут ненадовго. Треба з твоїм одним моїм другом зустрітись. 

– Це ж з яким? 

– “Патом”. 

– Завжди знав, що в тебе цікаві вподобання. Зараз, – відставив коктейль та помахав рукою хлопцеві, що сидів за кілька столиків обличчям до Сашка, але спиною до Ніки. 

Той, щось сказавши своїй дівчині швидко направився до них. І чим ближче він підходив, тим більше застигала від подиву Ніка. 

– Рік?? – ледь видушила вона. 

– Привіт! – посміхнувся той так, наче ця зустріч його абсолютно не здивувала. – Я тут з Несс. Підеш до нас? 

***

В клубі ставало все шумніше і багатолюдніше, та Ніка звикла зосереджуватись і працювати в екстримальних умовах. А зараз, за столиком з Ріком і Агнесою, вона навіть змогла трохи відволіктись за дружньою розмовою і смачним коктейлем.

Звісно, не відразу. Спочатку, новина про те, що Рік – судмедексперт і патологоанатом накрила її, мов океанічною холодною хвилею. 

– Залишу вас. – Нессі, здається, зрозуміла, що зараз будуть надто нудні розмови про роботу, і пішла на танцпол. 

– Не чекала? – Рік мило посміхнувся своєю “фірмовою” усмішкою. Тепер Ніка задумалась, як йому вдається бути таким милим і привітним, при такій професії?  А ще прокочила думка, що в цій ролі було легше уявити Еда. 

– Абсолютно! – щиро усміхнулась у відповідь. – Але я рада. Особливо зараз, коли мені потрібна твоя допомога. 

– Ти ж знаєш, я завжди за. 

– Так… Але чи не зашкодить це твоїй роботі? 

– А має? 

– Вел… Тобто Валерій Сенченко, він тепер керує розслідуванням і має на мене зуб. 

– А, он ти про що. Я вже з ним спілкувався. По-перше, я тут всього на півроку, далі повертаюсь в столицю. По-друге: йому не обов'язково знати про нашу співпрацю. І по-третє: мені глибоко начхати на нього, навіть якщо він і дізнається.